Атгейр

Гунар Гамундарсон, озброєний списом-атгейром, захищає свій дім. Ілюстрація А. Блоша до «Саги про Ньяла».

Атгейр (англ., норв. і ісл. atgeir) — вид держакової холодної зброї, уживаної вікінгами Скандинавії, а також у їхніх поселеннях на Британських островах й Ісландії). Слово atgeir часто перекладають як «алебарда», хоча найімовірніше за все, ця зброя була ближче до вульжі або глефи. Первісне значення — «найбільше списоподібне», і може вживатись щодо більш або менш важкої зброї[1]. Пізніше термін стали уживати щодо звичайних європейських алебард (похідним словом atgeirsstafir стали звати списоподібну зброю).

Слово уперше засвідчене в германських джерелах, ще до доби вікінгів. Сама ж література доби вікінгів його не знає, рівно як не відоме ніяких артефактів, які можна було ототожнити з атгейром. Варіанти саг, які містять згадки про нього, хронологічно не мають стосунку до епохи вікінгів, а походять з Ісландії XIII ст. і пізнішого часу.

Можливо, найвідоміший атгейр належав Гунару Гамундарсону — герою «Саги про Ньяла». Згідно з цим твором, зброя мала властивість видавати дзвінливий звук («співати»), що було передвістям близької битви[2] (за іншою версією, атгейр у передчутті кровопролиття починав «пітніти» кров'ю)[3]. Втім, «Сага про Ньяла» є порівняно пізньою пам'яткою (її автор відомий), тому подробиці опису одягу, зброї можуть бути скопійовані з часів Пізнього Середньовіччя, не бувши прямо пов'язані з вікінгами[4].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Keller 1906
  2. ↑ Njal's Saga §§ 78
  3. ↑ «Сага о Ньяле», Глава LXXII. Пер. В. П. Беркова. Архів оригіналу за 4 березня 2016. (рос.)
  4. ↑ Sigurdsson 2004

Джерела

[ред. | ред. код]
  • Cook, Robert (transl.) Njal's Saga. Penguin Classics, 2001.
  • Oakeshott, R. Ewart. The Archaeology of Weapons: Arms and Armour from Prehistory to the Age of Chivalry. London: Lutterworth Press, 1960. pp. 119-120.
  • Keller, M.C., The Anglo-Saxon Weapon Names Treated Etymologically and Archæologically, Heidelberg 1906.
  • Sigurdsson, G., The Medieval Icelandic Saga and Oral Tradition, Harvard University 2004.