Камерний поп

Камерний поп
Стилістичні походження
Походження
1960-ті — 1990-ті, США
Типові інструменти
Інші теми
Lo-Fi • Shibuya Kei

Камерний поп (англ. chamber pop; також званий бароко-поп,[6][7] іноді ототожнюється з оркестровим або симфонічним попом[1]) — музичний жанр, що поєднує рок-музику[1] зі складним використанням струнних, валторн, фортепіано, вокальних гармоній та інших компонентів, запозичених з оркестрового та лаунж-попу 1960-х років, з акцентом на мелодію і текстуру.

Під час зародження камерної поп-музики у 1960-х роках продюсери, такі як Берт Бакарак, Лі Хейзлвуд та Браян Вілсон з гурту Beach Boys, були тими, хто формував цей жанр. Продюсування Вілсоном альбомів Beach Boys Pet Sounds та Smile вважається особливо впливовим на жанр. З початку 1970-х до початку 1990-х більшість камерних поп-гуртів майже не мали успіху в мейнстрімі. Занепад жанру пояснювався дорожнечею гастрольної та звукозаписної логістики, а також небажанням звукозаписних лейблів фінансувати такі інструменти, як струнні, мідні та клавішні в альбомах артистів.

У середині 1990-х камерний поп розвинувся як піджанр інді-року[3] або інді-попу,[4] в якому музиканти виступали проти гітар з дисторшеном, естетики lo-fi та простих аранжувань, характерних для альтернативних або сучасних рок-гуртів тієї епохи. В Японії паралельно з цим рухом існував Shibuya-kei, ще один інді-жанр, який сформувався на тому самому підґрунті впливів. До 2000-х років термін «камерний поп» непослідовно застосовувався до різноманітних гуртів, чию творчість порівнювали з альбомом Pet Sounds.

Визначення та початок

[ред. | ред. код]
Виступ гурту The High Llamas у 2011 році (на фото — лідер Шон О'Хаґан)

Поєднання струнних секцій та рок-музики отримало назву «симфонічний поп», «камерний поп» та оркестровий поп (або скорочено «орк-поп»).[1] Орк-поп відноситься до гілки андеграундних рок-музикантів, які мали спільні риси зі студійним альбомом Pet Sounds гурту Beach Boys 1966 року, таких як High Llamas та гурти з колективу Elephant 6.[8] За словами Девіда Джермана з CMJ, ця назва була вигадкою рок-критиків, «охоплюючи всіх — від фанатів Beach Boys до шанувальників Бакарака та Манчіні».[9] Камерний поп є стилістично різноманітним.[5] AllMusic стверджували, що жанр продовжує «дух» бароко-попу 1960-х років,[10] тоді як культурологи Джозеф Фішер та Браян Флота називають його «спадкоємцем» бароко-попу.[11] Під сильним впливом багатих оркеструвань Берта Бакарака, Браяна Вілсона та Лі Хейзлвуда, виконавці камерної поп-музики знову зосередилися на мелодії та текстурі.[2] Іншим важливим джерелом впливу був співак Скотт Вокер.[5] Джим Фарбер з New York Daily News так описує жанр: «Уявіть, що Донован зустрічається з Бертом Бакараком».[12]

Newsmakers вважає, що Pet Sounds Beach Boys допоміг визначити камерний поп як «інтимні, точно аранжовані пісні з роковим розмахом, але без блюзового галасу».[13] Після альбому вийшла незавершена робота гурту 1966-67 років Smile, спільна робота Браяна Вілсона та автора текстів Ван Дейка Паркса, яка також сильно вплинула на жанр.[5] За словами Шона О'Хейгена з гурту The High Llamas, альбом Pet Sounds став «початком великого експерименту в поп-музиці. Але йому не дозволили продовжитись, тому що рок-н-рол захопив все і зупинив його. Поп знову злетів лише в цьому десятилітті [1990-х]».[14] Інший автор Карл Вілсон каже, що «хвороблива вразливість» Браяна, «використання нестандартних інструментів», «складні гармонії» і «сама Smile-сага» стали загальним орієнтиром для камерних поп-гуртів.[15] Подібно до того, як орк-поп гурти поділяли любов до Вілсона, вони також захоплювалися творчістю один одного.[16] Наприкінці 1980-х більшість записів Луї Філіпа для él Records також мали витончене використання оркестрів та голосів, які втілювали та визначали стиль камерної поп-музики.[17]

Камерний поп був частиною ширшої тенденції, в якій брали участь музиканти, що відкидали традиційні рок-конвенції, такі як Tortoise і Stereolab, хоча ці конкретні гурти не вважаються орк-попом.[16] Оркестрування жанру, як правило, складніше, ніж у рок-музиці,[5] широко використовуючи духові та струнні інструменти.[2][5] Він спирався на відродження лаунж-музики 1990-х років, але уникав жодного впливу інших сучасних стилів, таких як ґрандж, електроніка або альтернативна музика, зокрема, шипіння та дисторшн Lo-Fi останніх.[2] Хоча сучасні рок-гурти, такі як Smashing Pumpkins, The Verve, Oasis та R.E.M. іноді використовували струнні, їхній підхід був значно менш складним.[16] The High Llamas були одними з перших, хто передбачив моду на легку музику своїм альбомом Gideon Gaye 1993 року.[18] О'Хейген вважав, що «існує хибна думка, що американський коледж-рок з крученими бейсбольними капелюхами і картатими сорочками є авантюрним, але це найбільш конформістська, корпоративна річ», а Ерік Метьюз додав: «Всі ці гурти звучать як Nirvana і Pearl Jam. Шкода, що їх не змогли розпізнати з самого початку, чим вони є насправді. Багато з них — це просто дуже простий рок для тупих хлопців».[16]

Поява та популярність

[ред. | ред. код]
Знуджена триакордовою простотою ґранджу та нео-панку, нова генерація поп-майстрів повертається до таких натхненників, як Браян Вілсон, Берт Бакарак та Філ Спектор, у пошуках ідеального оркестрованого поп-шедевру. [...] їхня музика пропонує альтернативу для тих, хто втомився від спотворених гітар і пронизаного тривогою вокалу.

—Крейг Розен пише в Billboard, 1996[16]

Фішер і Флота відстежували камерний поп «щонайменше» до середини 1990-х.[11] За словами Наталі Валік з музичного магазину Newbury Comics, тодішній «відновлений інтерес до психоделії» і «перетин з коктейльною/лаунж-музикою, тому що ця музика [також] має оркестровку», ймовірно, сприяв продажам альбомів орк-попу, але гурти були обмежені лише помірним комерційним успіхом. Більшість музикантів були у віці після 20 років, і багато хто намагався досягти значного успіху в роздрібній торгівлі або на радіо порівняно з сучасним роком.[16] У минулому звукозаписні компанії допомагали великим мультиінструментальним гуртам, фінансуючи такі інструменти, як струнні, валторни та клавішні в альбомах артистів, але з часом це стало рідкістю.[19] Гастролі з повними струнними та духовими ансамблями також виявилися складними для деяких, що стало ще одним фактором, який завадив успіху цього жанру в мейнстрімі.[16]

В Японії віддаленою паралеллю був розвиток Shibuya-kei, який також повернувся до тенденції висування на перший план таких інструментів, як струнні та валторни у своїх аранжуваннях.[3] На формування жанру вплинула класична західна поп-музика,[20] особливо оркестрові партії Берта Бакарака, Браяна Вілсона, Філа Спектора та Сержа Генсбура.[21] На відміну від інших японських музичних сцен, його аудиторія не обов'язково була пов'язана з фанатами аніме, а скоріше з ентузіастами інді-попу. Частково це було пов'язано з тим, що багато гуртів поширювалися в США через великі інді-лейбли, такі як Matador та Grand Royal.[22] Пік популярності Shibuya-kei припав на кінець 1990-х років, а потім занепав після того, як його головні гравці почали переходити до інших музичних стилів.[23]

У 1996 році Крейг Розен у своєму описі орк-попу наводить приклади, серед яких Yum-Yum, the High Llamas, Річард Девіс, Ерік Метьюз, Spookey Ruben, Witch Hazel та Ліам Хейз (Plush).[16] Метьюз, який співпрацював з Девісом у дуеті Cardinal, вважався провідною фігурою в орк-попі.[24] Марія Шурр з Popmatters писала в ретроспективному огляді однойменного дебютного альбому Cardinal 1994 року: «У деяких колах [його] називають відповіддю епохи ґранджу на Pet Sounds, і, хоча він не був так широко цитований, як класика Beach Boys, він, безсумнівно, вплинув на більшу кількість неврівноважених інді-попперів, ніж можна було б очікувати.»[25] Музичний журналіст Джим Дерогатіс асоціює орк-поп і камерний поп-рух з такими гуртами, як Yum-Yum, Cardinal і Lambchop.[26]

2000-ні — дотепер

[ред. | ред. код]

До 2009 року термін «камерний поп» став загальновживаним, і, за словами автора пісень Скотта Міллера, він «мав більше сенсу у застосуванні до Fleet Foxes, ніж до інших гуртів, до яких я бачив його застосування».[27] Він також зазначив, що Pet Sounds став повсюдним об'єктом для порівняння; «[Якщо люди] радіють цьому, я маю вщипнути себе і подумати, що ніколи не думав, що доживу до цього дня.»[27] Браян Ростер з Treblezine писав, що альбом Grizzly Bear Veckatimest був «знаковим дослідженням мінливих ландшафтів поп-музики 2009 року», який представляв собою спробу створити «свого роду скорочений підсумок ранніх днів камерної поп-музики».[5]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д Salmon, Ben (25 травня 2007). Classic combo. The Bulletin. Архів оригіналу за 10 червня 2016.
  2. ↑ а б в г д е Chamber pop. AllMusic. Архів оригіналу за 27 червня 2015. Процитовано 5 березня 2016.
  3. ↑ а б в г Tonelli, 2004, с. 3.
  4. ↑ а б Indie Pop. AllMusic. Архів оригіналу за 15 липня 2016. Процитовано 12 лютого 2024.
  5. ↑ а б в г д е ж и к л м Treble staff (22 вересня 2016). 10 Essential Chamber Pop Albums. Treblezine. Архів оригіналу за 2 грудня 2020. Процитовано 20 листопада 2016.
  6. ↑ Jackson, Andrew Grant (2015). 1965: The Most Revolutionary Year in Music. St. Martin's Publishing Group. с. 22.
  7. ↑ Staff. Chamber Pop Music Guide: 7 Notable Chamber Pop Artists. Masterclass. Процитовано 12 лютого 2024.
  8. ↑ DeRogatis, 2003, с. 39, 95.
  9. ↑ Jarman, David (July 1998). Reviews. CMJ New Music Monthly. CMJ Network, Inc. с. 60. ISSN 1074-6978. Архів оригіналу за 27 липня 2020. Процитовано 12 лютого 2024.
  10. ↑ Baroque pop. AllMusic. Архів оригіналу за 9 серпня 2015. Процитовано 12 лютого 2024.
  11. ↑ а б Flota та Fisher, 2013, с. 122.
  12. ↑ Farber, Jim (12 жовтня 2010). Belle and Sebastian's 'Write About Love' review: Stuart Murdoch and his sound mature. New York Daily News. Архів оригіналу за 5 жовтня 2016. Процитовано 12 лютого 2024.
  13. ↑ Collins, Louise Mooney (1996). Newsmakers. Gale Research Inc. с. 122. ISBN 9780810393219. Архів оригіналу за 22 лютого 2017. Процитовано 18 лютого 2024.
  14. ↑ Smith, Ethan (10 листопада 1997). Do It Again. New York Magazine. Т. 30, № 43. New York Media, LLC. ISSN 0028-7369. Архів оригіналу за 7 квітня 2017. Процитовано 18 лютого 2024.
  15. ↑ Wilson, Carl (9 червня 2015). The Beach Boys' Brian Wilson: America's Mozart?. BBC. Архів оригіналу за 17 червня 2018. Процитовано 18 лютого 2024.
  16. ↑ а б в г д е ж и Rosen, Craig (25 травня 1996). Building A Perfect Ork-Pop Masterpiece. Billboard. Nielsen Business Media, Inc. с. 1, 92, 95. ISSN 0006-2510. Архів оригіналу за 4 липня 2022. Процитовано 27 серпня 2016.
  17. ↑ Evans, Christopher. Louis Philippe. AllMusic. Архів оригіналу за 3 листопада 2018. Процитовано 18 лютого 2024.
  18. ↑ Kamp та Daly, 2005, с. 52.
  19. ↑ Wedel, Mark (16 вересня 2010). Canasta cares about your ears: Chicago 'ork-pop' band writes songs with listeners in mind. Kalamazoo Gazette. Архів оригіналу за 6 серпня 2016. Процитовано 18 лютого 2024.
  20. ↑ Anon. (n.d.). Shibuya-Kei. AllMusic. Архів оригіналу за 8 жовтня 2021. Процитовано 18 лютого 2024.
  21. ↑ Lindsay, Cam (4 серпня 2016). Return to the Planet of Cornelius. Vice. Архів оригіналу за 4 лютого 2017. Процитовано 18 лютого 2024.
  22. ↑ Ohanesian, Liz (13 квітня 2011). Japanese Indie Pop: The Beginner's Guide to Shibuya-Kei. LA Weekly. Архів оригіналу за 9 серпня 2018. Процитовано 18 лютого 2024.
  23. ↑ Michael, Patrick St. (11 червня 2016). Cornelius: Fantasma Album Review. Pitchfork. Архів оригіналу за 8 травня 2021. Процитовано 18 лютого 2024.
  24. ↑ Morris, Chris (23 серпня 1997). Sub Pop Feels the Time Is Right for Eric Matthews. Billboard. Nielsen Business Media, Inc. с. 10. ISSN 0006-2510. Архів оригіналу за 27 липня 2020. Процитовано 18 лютого 2024.
  25. ↑ Schurr, Maria (23 липня 2014). Cardinal (reissue). Popmatters. Архів оригіналу за 17 червня 2016. Процитовано 18 лютого 2024.
  26. ↑ DeRogatis, Jim (4 червня 2004). Rock soars to new heights with Decemberists. Chicago Sun-Times. Архів оригіналу за 31 травня 2016. Процитовано 18 лютого 2024.
  27. ↑ а б Miller, 2010, с. 22.

Джерела

[ред. | ред. код]