Рєпнінський сейм

Рєпнінський сейм
Країна Річ Посполита Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце розташування Варшава Редагувати інформацію у Вікіданих
Юрисдикція Річ Посполита Редагувати інформацію у Вікіданих
Час/дата початку 5 жовтня 1767 Редагувати інформацію у Вікіданих
Час/дата закінчення 5 березня 1768 Редагувати інформацію у Вікіданих
Meeting of Сейм Речі Посполитої Редагувати інформацію у Вікіданих
Микола Рєпнін
У Вікіджерелах є
У Вікіджерелах є

Рєпнінський сейм, надзвичайний делегаційний сейм (1767—1768) — конфедеративний сейм, заснований у вузлі Радомської конфедерації, переглядав реформи, здійснені Конвокаційним сеймом 1764 року.

Опис

[ред. | ред. код]

Російський посланник Микола Рєпнін наказав російським військам Петра Кречетнікова оточити місця зборів, щоб були обрані вказані росіянами кандидати, озброєні парламентськими інструкціями з вимогою укладення гарантійного договору з Росією, рівних прав для інакомислячих і відновлення шляхетських вольностей[1]. Радомська конфедерація прийняла резолюцію про визнання російських військ, що перебували в Речі Посполитій, «допоміжними і справді корисними народу»[2]. На зборах у Прошовицях і Освенцімі російський представник Осип Ігельстрем купив голоси дрібної шляхти[3].

У додатку до телеграми від 2 жовтня 1767 року президенту Колегії закордонних справ Російської імперії Микиті Паніну російський посланник Микола Рєпнін заявив, що 134 депутати компетентні підтримувати російські плани на сеймі, 58 — сумнівні, і 44 були ворожі до них[4].

Рєпнінський сейм проходив у Варшаві в 1767—1768 рр. як делегаційний сейм, якому допомагали російські війська, які оточили місто[5]. Перша сесія відбулася 5 жовтня 1767 року[6]. Після безпрецедентного викрадення Миколою Рєпніним лідерів Радомської конфедерації — краківського єпископа Каєтана Солтика, київського єпископа Юзефа Анджея Залуського, польного гетьмана коронного Вацлава Жевуського та його сина Северина (вони перебували на еміграції в Калузі протягом 5 років) — затероризований Сейм призвів до зрівняння прав дисидентів.

Сейм обрав делегацію з 71 особи і надав їй повноваження вести переговори з російським посланцем. Власне, список її учасників був попередньо підготовлений у кабінеті Миколи Рєпніна, який взяв під контроль переговори[7].

26 лютого 1768 р. там були прийняті кардинальні закони, які підтверджували існуючі політичні привілеї шляхти в Речі Посполитій. Сейм також запровадив певні реформи: за вбивство селянина шляхтича карали не штрафом, який називався мисом, як раніше, а «втратою власної голови»[8], на шляхетських зборах було скасовано liberum veto[9], а на сеймі обмежилося питанням статусу, відкрито монетний двір, оголошено про намір зрівняти права іновірців і обмежити привілеї духовенства.

Гарантом цих положень стала російська імператриця Катерина ІІ, і відтоді Річ Посполита де-юре стала протекторатом Росії.

Протест Юзефа Вибіцького проти всіх актів цього сейму[10] вважається однією з останніх позитивних спроб застосувати liberum veto[11].

Посилання

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Aleksander Kraushar, Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. I, s. 319—322.
  2. ↑ Tamże, s. 367.
  3. ↑ Dmitrij Iłowajski, Sejm grodzieński roku 1793, Warszawa 1871, s. 88.
  4. ↑ Носов Б. В. Установление российского господства в Речи Посполитой. 1756—1768 гг. Moskwa, 2004, s. 672.
  5. ↑ Aleksander Kraushar, Książę Repnin i Polska, Warszawa 1900 t. II, s. 57 i 58.
  6. ↑ Stanisław Lubomirski, Pod władzą księcia Repnina, Warszawa 1971, s. 129.
  7. ↑ Kraushar, Książę Repnin i Polska, t. II, s. 116—123.
  8. ↑ Це було поширення дії артикулу 1 розділу 12 Третього Литовського статуту 1588 року на всю територію Речі Посполитої.(Strona 370 i następna wydania wileńskiego Statutu z 1744 r. [Архівовано 2014-03-19 у Wayback Machine.])
  9. ↑ Władysław Konopczyński, Liberum Veto s. 418.
  10. ↑ Henryk Schmitt, Dzieje panowania Stanisława Augusta, t. II, Lwów 1869, s. 352, t. III Lwów, 1880, s. 22 — 24.
  11. ↑ Historia sejmu polskiego, praca zbiorowa pod redakcją Jerzego Michalskiego. Tom I do schyłku szlacheckiej Rzeczypospolitej, Warszawa 1984, s. 374. Znajdą się jeszcze w zmienionych warunkach ludzie odmiennej o całe niebo natury moralnej, którzy protestować będą samotnie przeciwko sejmom: Karol Chreptowicz i Józef Wybicki w r. 1768, Reytan i kilku towarzyszy w latach 1773—1775, ale, pomijając już różnicę pobudek, czyny ich nawet formalnie odcinają się wyraźnie od czynu Szymakowskiego. Wybicki upomniał się o głos wolny w znaczeniu europejskim, tj. o prawo wyrażania swych myśli; gdy mu zamknięto usta, zaprotestował przeciwko wszystkim bezprawiom, popełnionym przez Repnina i jego kreatury. Wiedział, że sejmu pod węzłem radomskim nie zerwie, po prostu więc nawoływał do powstania. Reytan zwalczał uzurpację Ponińskiego, żądał sejmu wolnego, pod prawidłowo obranym marszałkiem. Żaden z nich nie inwokował «źrenicy wolności», ani nie ganił zasady większości. Ostatnim zrywaczem sejmowym był i pozostał nędzny Szymakowski. Konopczyński, Liberum Veto, s. 390. Szymakowski zerwał Sejm 1762 roku (Ostatni taki (głośny i zerwany) Sejm).