Mono (гурт, Велика Британія)

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Mono (значення).
Mono
Основна інформація
Жанрелектронна музика • трип-хоп • денс-рок • downtempo
Роки1996—2000
Країна Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
МістоЛондон
ЛейблEcho Records • Mercury Records
Склад—
Колишні
учасники		Siobhan de Maré
Martin Virgo

Mono був британським дуетом електронної музики, який прославився наприкінці 1990-х із піснею «Life in Mono». Музику групи здебільшого визначають як тріп-хоп, оскільки вона схожа на сучасну електроніку, наприклад Sneaker Pimps і Portishead. Істотний відбиток на пісні Mono накладають джазові інструменти, що нагадує саундтреки до шпигунських фільмів 1960-х років, і продакшн у стилі поп-музики того ж періоду.

Біографія

[ред. | ред. код]

Історія

[ред. | ред. код]

Гурт, сформований наприкінці 1996 року в Лондоні[1], складався зі співачки Шован де Маре та Мартіна Вірго (клавішні, програмування синтезатора, продюсер). Вірго, який вивчав класичне фортепіано в Школі музики та драми Guildhall, з початку 1990-х працював сесійним музикантом у складі продюсерської групи Неллі Хупер[en], і був згаданий у титрах на ремікс пісні Massive Attack «Unfinished Sympathy» (остання вважається однією зі знакових пісень «брістольського звуку» тріп-хопу) та на альбомі Б'єрк Debut 1993 року[2][3].

Де Маре походить з родини, що багато дала індустрії розваг: її батьком був Тоні Міхан, барабанщик The Shadows[4], її дідусь зображався на ранніх логотипах до фільмів The Rank Organisation[en] (див. Gongman[en])[3], а її бабуся була танцівницею, що працювала з Ширлі Бессі[1]. Шован працювала сесійною співачкою для хіп-хоп та R&B музикантів[1], а також писала та гастролювала, хоча більша частина її тогочасного матеріалу складалася з андеграундних релізів без зазначення лейблу[5].

Учасники майбутнього дуету познайомилися під час перебування в Лондоні, кожен зі своїми музичними проєктами: Вірго був у розпалі сесійної роботи, а де Маре планувала створити особисту студію звукозапису в Парижі[5]. Незважаючи на різні музичні впливи (де Маре — R&B і соул[1], Вірго — стандарти попмузики 1960-х і класика з таких джерел, як Франція та Друга Віденська школа[3]), їхні спільні зусилля зі створення пісень легко поєдналися. Після того, як певні демозаписи були розповсюджені серед діячів музичної індустрії, група отримала низку пропозицій щодо контрактів від звукозаписних лейблів[3]. Це спонукало їх створити групу, навіть попри те, що де Маре на той час перебувала у відпустці в Лос-Анджелесі[1]. Спочатку плануючи використовувати назву Tremelux[1], вони натомість обрали Mono, що походить від назви релізу Філа Спектора Back to Mono[6].

Спочатку гурт підписав контракт з Echo Records лише для Великої Британії, оминувши такі лейбли, як Warner, Island і London[7]. Їхнім першим релізом у 1996 році був EP із піснею «Life in Mono» та різними реміксами, найвідомішими з яких були два від популярного на той час біг-біт-гурту Propellerheads. Наступного року рушив альбом Formica Blues.

Після того, як 1998 року Роберт де Ніро почув «Life in Mono», ця пісня була використана в саундтреку, трейлерах і титрах екранізації «Великі сподівання»[en][8]. Це надало пісні великого поширення і протягом тижнів після виходу фільму вона стала найбільш запитуваною на радіостанціях США (таких як KROQ-FM у Лос-Анджелесі, KITS у Сан-Франциско та WNNX в Атланті)[2][3]. Щодо окремих радіостанцій, то 1998 року «Life in Mono», наприклад, посіла № 45 у KROQ Top 106.7 Countdown та № 76 у XETRA-FM Top 91[9], тоді як «Formica Blues» посіла № 73 у 102.1 The Edge's (Торонто)[10]. З новою угодою гурту з Mercury Records (США)[7] рекламні сингли «Life in Mono» розповсюджувалися в нічних клубах і на радіостанціях сучасного року[2], а дещо пізніше сингл потрапив до радіостанцій формату «гарячих хітів»[en][7].

На піку своєї популярності Mono вирушили у свій єдиний концертний тур — Formica Blues Tour[11]. Однак, після періоду спокою група розпалася в 2000 році[12]. Де Маре тепер співає у Violet Indiana за участю Робіна Гатрі з Cocteau Twins; пізніше, у 2004 році, вона згадувала, що відчувала себе «творчо задушеною» у складі Mono[13]. Violet Indiana випустили кілька синглів, два альбоми та збірку синглів. Нещодавно де Маре також заснувала музичну менеджерську компанію Pearl Dust[14]. Вірго приєднався як клавішник до незалежної від лейблів рок-групи International Love Corporation, яку просували через MySpace і CD Baby[15].

Музичний стиль

[ред. | ред. код]

Вірго заявив, що найбільше на нього вплинули Джон Баррі, Берт Бакарак[en] і Філ Спектор[16]. Ці впливи помітні в піснях на Formica Blues, які Вірго охарактеризував як натхненні музикою, що найчастіше звучить у його колекції записів[1]. Наприклад, «Life in Mono» містить зразки клавесинів, що наслідують саундтрек Баррі до фільму «Досьє Іпкресс», а «High Life» віддає належне звучанню жіночого гурту Spector, створеного у 1960-х роках.

Музика класичних композиторів початку 20-го століття також була визначена як зразок у «Hello Cleveland!»; зокрема, на створення цієї пісні вплинула Друга віденська школа, адже в ній присутні п'єси Антона Веберна, Арнольда Шенберга та Албана Берга (див. Klangfarbenmelodie[en])[17][3]. Початкові акорди «Hello Cleveland!» взяті з пісні Кіта Джаррета «17 October 1988» з його компакт-диска Paris Concert.

Дискографія

[ред. | ред. код]

Вся дискографія Mono складається з альбому Formica Blues, двох релізів синглу «Life in Mono», наступних британських синглів «Silicone», «Slimcea Girl» і «High Life», а також пісні «Madhouse», випущеної лише як саундтрек до кіноверсії «Психо» (1998).

До чотирьох синглів було залучено кілька реміксерів; окрім Propellerheads, до найбільш помітних із них належать Стюарт Прайс[en] (раніше Les Rythmes Digitales), Mr. Scruff[en], Метью Герберт[en], Йоганн Йоганнссон (під псевдонімом Lhooq) і 187 Lockdown.

Тур

[ред. | ред. код]

У 1997 році Mono відіграв кілька концертів у Великій Британії та Франції:

The Independent в огляді шоу в Cafe Blue (називаючи його «дебютним концертом групи») поставив під сумнів вибір місця, але дав позитивну оцінку[19].

У 1998 році група вирушила у свій єдиний тур Formica Blues Tour, який складався з двадцяти одного концерту між Північною Америкою та Європою, взагалі пропускаючи Велику Британію. Після завершення туру гурт мав повернутися до Сполучених Штатів, щоб приєднатися до фестивалю Lilith Fair[20]. Вони мали зіграти в наступні сім дат (як повідомлялося, скасованих):[21]

Прийняття

[ред. | ред. код]

Успіх Mono здебільшого був зосереджений у Сполучених Штатах, на противагу їх відносній невідомості у Сполученому Королівстві[3][22]. Під час інтерв'ю Rolling Stone безпосередньо перед своїм першим концертом у США, група зауважила відсутність рекламної кампанії у Великій Британії та відносну довговічність позицій у чартах США[23]; все ж, «Life in Mono» не зміг досягнути високих позицій у національному чарті синглів обох країн, отримавши № 70 у Billboard Hot 100 і № 60 у UK Singles Chart[24][25] після другого релізу.

Ще два сингли вийшли за межі топ-100 у Британії. «Slimcea Girl» посіла 145 місце в жовтні 1997[26], а «High Life» досягла 101 місця в липні 1998[26]. Альбом Formica Blues посів 71 місце на Туманному Альбіоні в серпні 1998[27].

В Австралії (чарт синглів ARIA) «Silicone» посіла 222 місце в 1997 році[28], а «Life In Mono» — 83 місце в 1998[29]. Альбом «Formica Blues» посів 149 місце там само[30].

Порівняння

[ред. | ред. код]

Проводячи порівняння з іншими популярними виконавцями кінця 1990-х, Ел Музер із Consumable Online відзначає, що музика гурту є більш витонченою, ніж у виконавців, які очолили чарти, таких як Spice Girls і Hanson[4]; інші рецензенти, такі як Джефф Саламон зі Spin, займають більш критичну позицію, відзначаючи натомість інші гурти з подібним впливом — музики до фільмів певного періоду та оркестрованої поп-музики, перекритої бітами — і в порівняльному огляді з альбомом ComeFromHeaven групи Alpha надають перевагу останній завдяки більш різноманітним музичним підходам[31]. Декілька інших критиків відзначають зв'язок Mono з визначеною групою артистів — AllMusic характеризує їх як «дуети чоловіка-інструменталіста/співачки середини 90-х»[32], а The Independent — як «поєднання тіньового налагодника з підсобки та фотогенічної співачки із тих самих дев'яностих» (англ. that very Nineties pairing of the shady back-room knob-twiddler and the photogenic chanteuse)[19].

Ще інші вважали, що Mono виділявся з цієї групи: ті, хто дотримувався такої думки, наприклад, Chaos Digizine, пропонували порівнювати дует скоріше з Saint Etienne[en], щоб проілюструвати їхнє успішне «переплетення музичних елементів минулого та сьогодення»[5].

Гурт знайшов схвалення критиків, які цінували їхню вірність музиці епохи: торонтський Eye Weekly написав, що «на відміну від багатьох своїх сучасників, вони поважають правильно побудовані пісні»[33]. Чарльз Тейлор у The Boston Phoenix так само зауважив: «що відрізняє цей альбом від списку середини 60-х, так це величезна прихильність де Маре та Вірго періоду, який вони зображують. Саме відсутність іронії чи дистанції в такій прихильності є ключем до розуміння цього гурту»[34].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж Some pretty words... Official Mono website (retrieved from the Internet Archive). 1998. Архів оригіналу за 9 червня 2000. Процитовано 9 березня 2006.
  2. ↑ а б в Paoletta, Michael (28 лютого 1998). Mercury's Mono evades pop stereotypes with 'Blues'. Billboard. Т. 110, № 9. с. 36—37. ISSN 0006-2510.
  3. ↑ а б в г д е ж Molineaux, Sam (June 1998). Blue Notes: Martin Virgo Of Mono; Recording Formica Blues. Sound on Sound. Процитовано 8 жовтня 2006.
  4. ↑ а б Muzer, Al (24 лютого 1998). Interview with Mono. Consumable Online. Архів оригіналу за 13 березня 2006. Процитовано 9 березня 2006. [Архівовано 2006-03-13 у Wayback Machine.]
  5. ↑ а б в Mono. Chaos Control Digizine. 1998. Процитовано 6 травня 2010. (Archived by WebCite at https://www.webcitation.org/5pX0LdFSu [Архівовано 2012-11-08 у Wayback Machine.])
  6. ↑ D., Spence (July 1998). In Stereo With Mono. grid magazine. Архів оригіналу за 9 листопада 2005. Процитовано 9 березня 2006.
  7. ↑ а б в Mono - Restarting the UK Attack - And This Time Taking No Prisoners. Dotmusic. April 1998. Архів оригіналу за 25 жовтня 2009. Процитовано 27 січня 2007.
  8. ↑ Muzer, Al (24 лютого 1998). Interview with Mono. Consumable Online. Архів оригіналу за 13 березня 2006. Процитовано 9 березня 2006. [Архівовано 2006-03-13 у Wayback Machine.]
  9. ↑ Rocklists.com. Процитовано 22 січня 2007.
  10. ↑ 1998: Top 102 Albums. Edge Year-End Charts. 102.1 The Edge. Архів оригіналу за 21 жовтня 2006. Процитовано 21 вересня 2006. [Архівовано 2006-10-21 у Wayback Machine.]
  11. ↑ Mono Live Tour Dates. Official Mono website (retrieved from the Internet Archive). 1998. Архів оригіналу за 15 червня 2000. Процитовано 9 березня 2006.
  12. ↑ Harder, Derrick (29 August 2000). «Mono Disbands, World Promptly Forgets They Ever Existed». Pitchfork Media. Retrieved 19 January 2007.[недоступне посилання]
  13. ↑ Vanderwall, Peter (4 травня 2004). Violet Indiana, B2 Club. Culture Reviews. Expatru. Процитовано 21 вересня 2006.
  14. ↑ Pearl Dust Pearl Dust [Архівовано 29 вересня 2007 у Wayback Machine.]
  15. ↑ International Love Corporation: Experimental Shape of Happiness. CD Baby (retrieved from the Internet Archive). Архів оригіналу за 7 квітня 2005. Процитовано 19 січня 2007.
  16. ↑ Micallef, Ken (24 лютого 1998). Mono Tones. Yahoo! Music. Процитовано 9 березня 2006. [недоступне посилання з 01.10.2010]
  17. ↑ Nicholson, Sara (2002). Keep Going!: The Use of Classical Music Samples in Mono’s "Hello Cleveland!". Echo: a music-centered journal. Т. 4, № 1. ISSN 1535-1807.
  18. ↑ а б Tour Archive. Live for Today (retrieved from the Internet Archive). Архів оригіналу за 21 квітня 1999. Процитовано 19 січня 2007. [Архівовано 1999-04-21 у Wayback Machine.]
  19. ↑ а б Johnson, Phil (12 вересня 1997). Mono Cafe Blue, Bristol. The Independent. с. 12.
  20. ↑ Flohimont, Clarisse (1998). Interviews - Mono. Alternative (фр.). Impulsion. Архів оригіналу за 28 квітня 2006. Процитовано 21 вересня 2006.
  21. ↑ Lilith Fair '98. Joanna's Sarah McLachlan Page. 1998. Процитовано 21 вересня 2006.
  22. ↑ Violet Indiana Interview. Thump Radio. 9 серпня 2000. Архів оригіналу (RealMedia) за 7 жовтня 2007. Процитовано 8 жовтня 2006. [Архівовано 2007-10-07 у Wayback Machine.]
  23. ↑ Bartz, Kristen (20 квітня 1998). Life with Mono. Rolling Stone. Архів оригіналу за 6 лютого 2009. Процитовано 11 липня 2007. [Архівовано 2009-02-06 у Wayback Machine.]
  24. ↑ Zywietz, Tobias (22 березня 2005). Chart Log UK: Mew - Monty Python. Chart Log UK. The Official Zobbel Website. Процитовано 8 жовтня 2006.
  25. ↑ Billboard.com - Artist Chart History - Mono. Billboard.com. Процитовано 8 жовтня 2006.
  26. ↑ а б Chart Log UK 1994–2010 M – My Vitriol. Dipl.-Bibl.(FH) Tobias Zywietz. Архів оригіналу за 21 липня 2015. Процитовано 4 жовтня 2015.
  27. ↑ Official Charts > Mono. The Official UK Charts Company. Процитовано 10 квітня 2015.
  28. ↑ Response from ARIA re: chart inquiry, received 15 July 2015. Imgur.com. Архів оригіналу за 16 липня 2015. Процитовано 4 жовтня 2015.
  29. ↑ The ARIA Australian Top 100 Singles Chart Week Ending 17 May 1998. Imgur.com (original document published by Australian Record Industry Association Ltd.). Архів оригіналу за 4 жовтня 2015. Процитовано 4 жовтня 2015.
  30. ↑ Response from ARIA re: chart inquiry, received 13 September 2016. Imgur.com. Процитовано 13 вересня 2016.
  31. ↑ Salamon, Jeff (March 1998). Alpha - Come From Heaven / Mono - Formica Blues. Spin (retrieved from the Internet Archive). Архів оригіналу за 3 грудня 1998. Процитовано 20 січня 2007. [Архівовано 1998-12-03 у Wayback Machine.]
  32. ↑ Raggett, Ned. Formica Blues. Allmusic. Процитовано 19 січня 2007.
  33. ↑ Anderson, Jason (16 April 1998). «Getting Back to Mono»[недоступне посилання]. Eye Weekly. Retrieved 19 January 2007.
  34. ↑ Taylor, Charles. Mono Tones. The Boston Phoenix. Архів оригіналу за 9 липня 2007. Процитовано 11 липня 2007. [Архівовано 2007-07-09 у Wayback Machine.]

Посилання

[ред. | ред. код]
  • Mono на сайті Discogs (англ.)