Альтернативна Комедія

Альтернативна комедія - це термін, вигаданий у 1980-х рр. для позначення жанру комедії[1][2] , який значно відрізнявся від основного комедійного жанру тієї епохи, але іноді зустрічався в мультфільмах.[3] Термін має різні значення в різних контекстах: у Великій Британії він був використаний для опису змісту, який був «альтернативним» до типової «живої» комедії, що нерідко містила расистський і сексистський матеріали.[4] В інших контекстах, це спосіб, який є «альтернативним», тобто він уникає стандартної структури побудови жартів, де йде послідовність реплік та кульмінацій. Паттон Освальт дав їй таке визначення, як: «комедія, де в аудиторії немає заданих очікувань про натовп і навпаки. У комедійних клубах була присутня певна атмосфера — альтернативна комедія висвітлює різноманітні питання.».[5]

В інтерв'ю на сайті The A.V. Club, після своєї участі в комедійно-драматичному фільмі 2011 року Бідна Багата Дівчинка[en], Освальт заявив:

Я прийшов з альтернативної сцени, де завжди говорилося: «Навіть не намагайся, чувак. Просто йди далі та забудь». Я думаю, що багато з цього йде від невпевненості. Це саме та мода імпровізації і дилетантизму, яка походить від неправильного висловлювання до аудиторії: «Що ж, не важливо, якщо не вийде, тому що я з самого початку навіть не намагався.» Це як: «О, то ось чому ти не [намагаєшься]. Якщо б ти насправді дуже старався і облажався, тоді ти повинен звинувачувати себе.» Саме це викликає важкість у деяких людей, просто сісти і виконувати чортову роботу, бо, якщо ти щось робиш — це означає, що ти береш на себе певні зобов'язання.[6]

Сполучене Королівство Великої Британії

[ред. | ред. код]

Офіційна історія лондонського клубу Камеді Стор пов'язує ім'я коміка і автора Тоні Аллена з впровадженям терміну. Однак, у своїй автобіографії, покійний Малкольм Харді стверджує, що придумав термін в 1978 році.[7]

Альтернативна комедія виникла, щоб описати підхід до стендап комедії, яка не містила, ні расизму, ні сексизму, мала вільну форму виконання та розроблялася самими комедіантами. Цей стиль виграв у «громадянській війні»[8] проти традиційних коміків, які також виступали в лондонському Камеді Стор на Дін-Стріт в Сохо з моменту його відкриття в травні 1979 року. Коміки того часу, які виступали в традиційних камеді-клубах, часто розповідали жарти про жінок і меншини.[9] Альтернативна комедія, яка розвивалася з цих зіткнень, більше була схожа на відповідь комедії на панк.[10]

Олексій Сейл, перший ведучий Камеді Стор, запровадив сатиричну комедію, яка висміювала лівих. Ще один комедіант Тоні Аллен порушив табу особистої та сексуальної політики, поки актор Кіт Аллен зіштовхував аудиторії в безстрашних серіях «показухи». Крім того, Аллен сильно вплинув на розвиток раннього кабаре, яке тільки починало з'являтися.[11] Коли нові коміки, Тоні Аллен і Олексій Сейл, набули популярності, вони вирішили заснувати «Альтернативне Кабаре»[12] разом з іншими постійними комедіантами Камеді Стор. Їх метою було створення декількох альтернативних камеді-клубів в Лондоні на додачу до їх клубу на Ледброк-Гроув у Елгіні, який з серпня 1979 року був їх основним місцем виступів. Джим Барклай, Енді Де Ла Тур і Полін Мелвілл — основні учасники «Альтернативного Кабаре» та стендапери, які поділилися досвідом роботи в радикальному експериментальному театрі.[13] Ця пара також внесла альтернативну комедію в Единбурзький фестиваль, вперше виступивши на ньому в серпні 1980 року[14] з програмою « Лейт Найт Альтернатів» («Вечір Альтернативи») в театрі Геріот-Ватт.[15] Повернувшись з концертом в 1981 році, «Альтернативне Кабаре» стало хітом критичної комедії того року.

В щотижневому лондонському журналі Time Out Камеді Стор тепер називав себе «Будиноком Альтернативної Комедії» і повідомив, що «Альтернативне Кабаре» є їх головним шоу.[16] Вони рекламували себе, виступаючи у невеликих пабах, які в 1980-ті роки виникли по всьому Лондону і Сполученому Королівству. Нова комедія отримала власну колонку у журналах для широкого кола читачів під назвою «Кабаре», спочатку в City Limits, а 21 січня 1983 року і в Time Out .[17] Інші організації, коміки і підприємці  — в тому числі група жонглерів Марії Кемпінської, а також трупа Роланда та Клер Малдун — зробили більше постійних місць для виступів, тим самим збільшивши число виступів на тиждень від 24 у 1983 році до 69 у 1987 році.[18]

Між тим, інша група коміків покинула Камеді Стор на чолі з  Пітером Річардсоном, щоб створити Комік Стріп і запустити свої власні «Камеді Кабаре» вистави в жовтні 1980 року у бульварному театрі в Сохо на вулиці Волкерс Корт. Комік Стріп, родзинкою якого були дуетні виступи коміків та скетч-шоу, складався з випускників Манчестерського університету та Королівської Центральній школі: Еда Едмондсона, Ріка Мэйолла, Найджела Планера, Дони Френч та Дженніфер Сондерс, які прагнули продемонструвати свій талант на телебаченні. Група створила понад 40 телевізійних фільмів для Ченел 4 і Бі-бі-сі з заставкою Зе Комік Стріп Презентує.

Рік Мэйолл запропонував Бену Елтону, який до того часу став наступним ведучим Камеді Стор, спробувати себе в ролі його співавтора для популярного комедійного серіалу на каналі Бі-Бі-Сі «Підростаюче Покоління». Однак, Елтон здобув славу саме після того, як став ведучим нового комедійного шоу Saturday Live на Ченел 4. Як зазначив автор Вільям Кук: «Після того, як  фільм Підростаюче Покоління  зробив його прихованим голосом альтернативної комедії, Saturday Live (Ченел 4) зробив його найвпізнаванішим обчиччям альтернативної комедії».

Комік і телеведучий Артур Сміт зазначив, що: «Якщо Тоні Аллен, 'Хрещений батько Альтернативної Комедії', був лише теорією анархічної комедії, то Малкольм Харді був її шаленим втіленням». Харді більше любили в Танел Палладіум, що належав корпорації The Mitre в Дептфорді у 1984-89 роках. Публіка цього закладу була відома тим, що могла відпускати дотепні жарти та спілкувалася з комедіантами під час шоу. Там він вплинув на ранні роки кар'єри Віка Рівза і Боба Мортімера, Саймона Дея, Кріса Лінама, Мартіна Соана, Гаррі Енфілда і багатьох інших, кому він допоміг організувати їх перші концерти. Малкольм Харді став відомим завдяки шоу Мартіна Соана The Greatest Show on Legs (Найкраще Шоу На Ногах), а саме завдяки своїй партії у легендарному виступі під назвою «Танок Голої Повітряної Кулі». Він також здобув славу, беручи участь у різних шоу та розіграшах під час Единбурзького фестивалю.

За останні тридцять років майже кожен великий британський комік починав свою кар'єру в альтернативних камеді-клубах, в тому числі й Бен Елтон, Джо Бренд, Джек Ді, Лі Еванс, Едді Іззард, Гаррі Хілл, Пітер Кей, Джиммі Карр, і Росс Нобл[en].[19]

США

[ред. | ред. код]

Нью-Йорк

[ред. | ред. код]

У Нью-Йорку багато того, що називають альтернативною комедією або «даунтаун камеді»[20] показується за межами традиційних камеді-клубів, наприклад, в театрах, таких як театр Апрайт Сітізенс Брігейд, Театр Мегніт, Театри Зе Грік енд зе Кейв[21] і Зе Піплс Імпрув, а також кабаре, в яких лише зрідка влаштовують комедійні виступи. Комедіанти на цих шоу представляють сюрреалістичний гумор або жарти, пов'язані з якимись персонажами, як протиставлення до жанру комедії, що висміює буденні речі чи торкається якихось полемічних тем.[22] Крім того, багато коміків альтернативної комедії, такі як Деметрі Мартін і комедійний дует Словін та Аллен, показують свої шоу у незвичайному форматі, вмикаючи під час них музику, показуючи PowerPoint презентації, або розігруючи сценки. Багато коміків альтернативної комедії, такі як Сара Сільверман, Джанін Гарофало і Тодд Беррі також виступають в популярних місцях для проведення комедії. Нині більше не існуючий, бар Луна Лаундж в Нью-Йоркському Нижньому Іст-Сайді був батьківщиною для проведення знаменитих щотижневих серій стенд-ап виступів з альтернативної комедії, які були розроблені спільно з Гарофало та з 1995 по 2005 роки мали назву «Ітін Іт» (дослівно: «З'їдаючи це»), а також, які відіграли важливу роль для таких людей, як Луї Сі Кея, Джима Нортона, Теда Александро, Тодда Беррі, Г. Джона Бенжаміна, Грега Джиральдо, Патріка О'Ніла, Паттона Освальта, Сари Вауел, Майка Бірбіглія, Марка Мэрона, Дейва Шапелла, Розанни Бар, Сари Сільверман, Джанін Гарофало, і багатьох інших, до того як цю будівлю продали та знесли.

Воррен Сент-Джон сказав, що «натхненням» для альтернативної комедії в Нью-Йорку є Театр Апрайт Сітізенс Брігейд. Вперше групу  було сформувано у театрі Апрайт Сітізенс Брігейд в Челсі у 1999 році. Чотири роки потому, в 2003, кілька виконавців з Апрайт Сітізенс Брігейд відділилися і створили свій власний Театр Зе Піплс Імпрув. Сент-Джон також стверджує, що одна з причин, чому неординарні коміки можуть домогтися успіху в Нью-Йорку, полягає в тому, що їм не треба працювати неповний робочий день, оскільки багато з них також працюють як письменники на місцевих телевізійних камеді-шоу, таких як  The Daily Show і the Late Show with David Letterman.

Лос-Анджелес

[ред. | ред. код]

Паттон Освальт згадував Дана Гулда, як творця сценічної альтернативної комедії на початку дев'яностих років, і який також називає Джанін Гарофало ще одним основоположником сценічної комедії. Бет Лапідес заснував Не-Кабаретні шоу, які були флагманом альтернативної комедії.[23] Іншими учасниками сценічного комедії були Боб Оденкерк, Девід Кросс, Грег Берендт, Енді Кіндлер і Кеті Гріффін.[24]

Освальт був основоположником альтернативної комедії на західному узбережжі. Він створив тур Зе Комедіанс оф Камеді, який періодично виступав по всій Америці  з 2004 по 2008 рік в концертних залах. Освальт організував перший тур, в якому брали участь Марія Бемфорд, Зак Галіфіанакіс і Брайан Посен.

Південна Африка

[ред. | ред. код]

У той час як південно-африканська комедія часто включає расистський або стереотипний гумор, альтернативна комедія в Південній Африці має тенденцію уникати таких тем. Важко дати визначення альтернативній комедії, але в ній можуть бути табу, чорний гумор, нісенітниці, гіки та багато іншого, але в той же час з неї виключаються расистський, непристойний, стереотипний, південно-африканізованний (спрямований проти афро-американців) гумор та інші теми, які вважаються популярними. Хоча коміки цього жанру можуть включати в свої виступи актуальні теми, але вони не складають їх більшість. 

Важко точно сказати, де все почалось, але Йоханесбурзький Андеграунд в Мелвіллі був відомий своїм «гострим» гумором, про який дізналися завдяки його засновнику Джону Влісману. Камеді Андеграунд був плодовитою основою для розвитку альтернативного гумору з його політикою без правил. Після закриття Камеді Андеграунд у 2010 році, альтернативна комедія знайшла нові місця для проведення шоу, включаючи Театр Фоксвуд, Піколінос та багато інших. Йоханесбург залишається батьківщиною південно-африканської альтернативної комедії. 

Одна з рушійних сил зростаючого видатного положення альтернативної комедії — це Йоханнесбурзький Картель Комедії,[25] серед учасників якого були Шон Вьюедж,[26] Воррен Робертсон, Вітторіо Леонарді і Алін Адамс. Іншими південно-африканськими коміками, які виступали в цьому жанрі, були Дейл Амлер, Роні Модімола, Марк Бенкс і Влісмас.[27]

Мела Міллера можна справедливо вважати одним із зачинателів альтернативного жанру комедії в Південній Африці. Протягом апартеїдної ери матеріали Міллера вважалися «невідповідними» або радикальними і привели його до більш ніж однієї сутички і затримання Південно-африканським Бюро Державної Безпеки.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Thomas, David (5 березня 1982). Micro-epic of The Black Hole. The Times. с. v. At a time when "alternative comedy" is increasingly showing itself to be little other than a more aggressive version of the old comedy, the National Theatre of Brent are offering a style that is entirely original.
  2. ↑ Lisa Selin Davis (10 листопада 2003). The Brooklyn Paper: SERIOUS FUN. The Brooklyn Paper. Архів оригіналу за 8 липня 2011. Процитовано 30 жовтня 2009. Alternative comedy is nothing new. The term gained fame in 1980s Britain, when out-of-the-ordinary sitcoms like The Young Ones or Absolutely Fabulous popped up, and continued in America with unorthodox sketch comedy groups such as Manhattan's Upright Citizen's Brigade. But, according to [Andrea Rosen of the 'Pie Hole Comedy Show' in Brooklyn, New York], alternative comedy predates all of those acts. 'Mel Brooks was an alternative comic,' said Rosen, citing his famous 2000-Year-Old Man routine. 'So is Steve Martin.' And Rosen's influences also include old masters like filmmaker Woody Allen, who started his career as a standup. 'There's a whole world of alternative comedy rooms, in bars and basements.'
  3. ↑ Jeremy Tunstall (1993). Television Producers. Routledge. с. 127. ISBN 0-415-09471-2. Архів оригіналу за 7 січня 2014. Процитовано 21 травня 2017. 'Alternative' comedy is inevitably difficult to define, not least because it tends, after an interval, to join the mainstream.
  4. ↑ Cook, William (2001). The Comedy Store. Little, Brown & Company. ISBN 0-316-85792-0.
  5. ↑ 5 questions with Patton Oswalt. Panorama Magazine. 5 травня 2008. Архів оригіналу за 11 березня 2016. Процитовано 24 листопада 2014.
  6. ↑ Patton Oswalt on his most memorable roles and giving life advice to Dane Cook. The A.V. Club. Onion Inc. 9 листопада 2012. Архів оригіналу за 27 листопада 2012. Процитовано 22 листопада 2012.
  7. ↑ Hardee, Malcolm; Fleming, John (1996). I Stole Freddie Mercury's Birthday Cake. Fourth Estate. ISBN 0-09-188924-3.
  8. ↑ Double, Oliver (1997). Stand Up, On Being a Comedian. Methuen Drama. ISBN 0-413-70320-7.
  9. ↑ Connor, John (1990). Ten Years of Alternative Comedy. PAPERMAC. ISBN 0-333-54171-5.
  10. ↑ Smith, Arthur (2009). My Name is Daphne Fairfax. Random House. с. 145. ISBN 978-0-09-951965-2.
  11. ↑ Smith, Arthur (2009). My Name is Daphne Fairfax. Random House. ISBN 978-0-09-951965-2.
  12. ↑ Calcott, Andrew (2006). The Rough Guide to British Cult Comedy. Penguin Books Ltd. ISBN 1-84353-618-8.
  13. ↑ Rosengard, Peter; Wilmot, Roger (1989). Didn't You Kill My Mother-in-Law?. Methuen Drama. ISBN 978-0-413-17390-4.
  14. ↑ Sayle, Alexi (3 серпня 2003). My Favourite Year. Sunday Independent.
  15. ↑ Alexei Sayle dot ME. Архів оригіналу за 11 травня 2017. Процитовано 21 травня 2017.
  16. ↑ London Listings. Time Out. Time Out Ltd: 81. 4 грудня 1981.
  17. ↑ London Listings. Time Out. Time Out Ltd: 69. 21 січня 1983.
  18. ↑ London Listings. Time Out. Time Out Ltd. 21 січня 1983.
  19. ↑ Double, Oliver (2005). Getting The Joke. Methuen. ISBN 0-413-77476-7.
  20. ↑ Warren St. John (29 січня 2006). Alternative Comedy - New York Times. Nytimes.com. Архів оригіналу за 30 травня 2013. Процитовано 7 листопада 2008.
  21. ↑ Behind Tacos, A Safe Haven for Comedy. nytimes.com. Архів оригіналу за 14 квітня 2014. Процитовано 28 червня 2014.
  22. ↑ St. John, Warren (29 січня 2006). Seinfeld It Ain't. The New York Times. Архів оригіналу за 16 жовтня 2013. Процитовано 30 жовтня 2009. Bars and back rooms in the East Village and Lower East Side are overflowing these days with the likes of Adolf Dice Hitler Clay: not spoofs of Nazis necessarily, but rather a wave of young and creative comics who are branching out from straight stand-up to eccentric sketch and character-based humor that owes more to Da Ali G Show than to George Carlin....Any attempt to define the term alternative comedy was doomed, [Andrés] du Bouchet said before his Tuesday night show, but he gave it a shot anyway. "Alternative is a catchall phrase for 'not stand-up,' " he said. Aziz Ansari, 22 and an up-and-coming comic on the scene, elaborated. "The alternative rooms give you an outlet to explore something other than straight stand-up," he said. "You can do characters. I can bring a girl on stage that I got rejected by and interview her, or do a PowerPoint presentation or show a short film. The nature of the venues allows you to experiment."
  23. ↑ Архівована копія. Архів оригіналу за 6 грудня 2013. Процитовано 21 травня 2017.{{cite web}}: Обслуговування CS1: Сторінки з текстом «archived copy» як значення параметру title (посилання)
  24. ↑ Nerdist Podcast with Dana Gould
  25. ↑ Joburg Comedy Cartel. Архів оригіналу за 28 липня 2013. Процитовано 21 травня 2017.
  26. ↑ Shaun Wewege. Архів оригіналу за 21 квітня 2013. Процитовано 21 травня 2017.
  27. ↑ John Vlismas on the post-Fifa apocalypse, Sepp Blatter and Helen Zille. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 21 травня 2017.