Брумвей

Брумвей
Зображення
Країна  Велика Британія Редагувати інформацію у Вікіданих
Адміністративна одиниця Ессекс Редагувати інформацію у Вікіданих
Історичне графство Ессекс[d] Редагувати інформацію у Вікіданих
Довжина або відстань 8,5 км Редагувати інформацію у Вікіданих
Мапа
CMNS: Брумвей у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

51°32′52″ пн. ш. 0°50′32″ сх. д. / 51.54775° пн. ш. 0.8422° сх. д. / 51.54775; 0.8422

Брумвей (англ. The Broomway) — стародавня відпливна дорога[d], що проходить літоралі вздовж узбережжя графства Ессекс, протягом століть була єдиним сухопутним зв'язком островів Гейвенгор[en], Нью-Інгленд[en] і Фаулнесс[en] з островом Велика Британія. Назва дороги походить від своєрідних віх — вказівників, що позначали безпечний маршрут і мали форму мітел (англ. broom). Вважається найнебезпечнішою дорогою у Великій Британії: за останні 400 років там загинуло не менше 100 осіб, з яких знайдено всього 66; всі вони поховані на кладовищі острова Фаулнесс. Газета едвардіанського періоду переінакшувала її назву як «Doomway» (з англ. фатальний шлях)[1].

Історія

[ред. | ред. код]

Існування Брумвею підтверджено, принаймні, від 1419 року, коли його вперше згадано в документах, що стосуються маєтку на Фаулнессі[1]. Разом з тим, деякі свідчення вказують на давніше походження дороги — мабуть, вона існувала і використовувалася ще римлянами. Зокрема, встановлено, що маршрутом, приблизно відповідним сучасному Брумвею, в IV столітті користувалися римські війська, очолювані комітом Саксонського берега[ru], які захищали річку Крауч[en] від вторгнення германських племен[2]. У ході археологічних розкопок на острові Фаулнесс[en] виявлено артефакти — залишки різних керамічних і скляних виробів, найраніші з яких датовано II століттям. Ці знахідки в комплексі з так званими Червоними пагорбами[en] і соляними курганами — місцями видобутку солі в римський період[3], що також були, мабуть, кінцевими точками Римської дороги, розглядають як правдоподібне підтвердження давнини маршруту[4][5].

Дослідження 2001 року відзначило підвищену інтенсивність процесів ерозії в районі архіпелагу Фаулнесс[6]. Бенхем і Фейт у своїй книзі, вивчаючи англосаксонське сільське господарство, припустили, що дорога, відома зараз як Брумвей, проходила раніше суходолом і опинилася під водою внаслідок розмивання берега; там же наголошується, що сучасні обриси островів дуже згладилися[7]. Нарешті, Дж. Р. Сміт зазначає, що Південно-Східна Англія, разом з узбережжям Ессекса, поступово йде під воду[8]; зокрема, захисні дамби для випасу худоби на болотах Фаулнесса зведено ще до 1271 року[9]. В «Хроніках Голіншеда»[en] 1577 року згадується прохід на острів Фаулнесс (назва Брумвей ще не фігурує), а 1594 року його вперше позначив на карті Джон Норден[en]. Крім проходу, до островів Фаулнесс, Нью-Інгленд і Гейвенгор можна було дістатися човном або за допомогою поромів: вони вирушали з островів Волласі[en], Поттон[en] і від міста Бернгам-он-Крауч[en]. При цьому кожна ферма мала свою пристань[10]. До кінця XVIII століття на острові Фаулнесс жило вже близько 900 осіб[11][12].

До середини XIX століття в районі Брумвея з'явилися військові. Палаті озброєнь[en] знадобилося стрільбище для випробування різних типів боєприпасів і прообразів ракет; з цією метою 1849 року придбано землю в районі Саут-Шобері[nl] і облаштовано військова база Шуберінесс[en]. З удосконаленням характеристик зброї зростала дальність стрільби і потреба в заходах безпеки. Тому відомство поступово викуповувало нові землі на північний схід, захоплюючи мілину Маплін[en] і Брумвей, що проходив по ній[10][13]. Оскільки прибережні піски і грязь мілини використовувалися як стрільбище, до початку XX століття доступ до Брумвею обмежували. Зрештою, 1913 року Воєнне міністерство Великої Британії оголосило про плани будівництва регулярної дороги, а дещо пізніше, в період Першої світової війни придбало у власність як сам Фаулнесс, так і сусідній Нью-Інгленд. 1915 року військові розпочали реалізацію проєкту, тоді ж побудовано перший міст маршруту — на острів Хейвенгор. Подальше прокладання дороги територією напівзатопленого Нью-Інгленда, дамби якого зруйнувалися під час «чорного понеділка» (катастрофічної повені 29 листопада 1897 року), було складним в інженерному плані. Міністерство вийшло із ситуації, просто перекривши греблями частину Нью-Інгленд-Крік, протоки, що розділяла острови Нью-Інгленд і Гейвенгор, зв'язавши таким чином ці острови. Сама дорога по окремій дамбі перетнула залишки перекритої протоки, а через струмок Шелфорд-Крік, що розділяв острови Фаулнесс і Хейвенгор і був останньою природною перешкодою на шляху до острова Фаулнесс, перекинули другий міст. Рух по всьому маршруту відкрито 1922 року[1][14][15]. На військовій базі Фаулнеса, крім тестування зразків озброєнь, проводилася утилізація боєприпасів. А від 1940-х років там розробляли й випробовували атомну зброю[12].

Після закінчення будівництва регулярної дороги з материка, Брумвей, здавалося, втратив своє значення. Однак у ніч на 1 лютого 1953 року внаслідок катастрофічної повені, найсильнішої в історії регіону, прорвано дамби і затоплено все південно-східне узбережжя Англії. Постраждав і низинний Фаулнесс, який затопило разом з дорогою, що веде до нього — примітно, що при цьому загинуло всього 2 осіб, ще 335 врятовано за допомогою човнів, барж і військових «амфібій». Проте, залишалося завдання порятунку сільськогосподарських тварин, яких було складно евакуювати по воді. Тут знову став у нагоді Брумвей: 4 лютого колона вантажівок і машин-амфібій пройшла по ньому, тварин, які вижили, за допомоги співробітників RSPCA[en] зігнали на височини, де їх нагодували й напоїли, після чого протягом декількох днів вивезли зворотним маршрутом[16].

Наприкінці XX століття існуванню Брумвея загрожував план будівництва на мілинах Маплін і Фаулнесс великого транспортного вузла[en], що включав аеропорт і морський порт. За планом, висунутим 1968 року, Брумвей виявлявся засипаним, а на його місці передбачалося побудувати злітно-посадкову смугу[17][18]. Але в липні 1974 року уряд відмовився від цього проєкту через відсутність нагальної необхідності в будівництві нового аеропорту, а також величезні витрати на перебудову низовин і транспортно-економічний розвиток території[19]. Пізніше план неодноразово обговорювався аж до 1989 року, коли прийнято рішення про розширення аеропорту Станстед[20].

Опис

[ред. | ред. код]

Брумвей юридично належить до публічного права проїзду[en] — окремого випадку сервітуту. Прохі́дний двічі на добу, за звичайних умов — протягом 6-7 годин між половинної сили відпливом і до половинного ж підйому припливу, але доступ до нього дозволено тільки тоді, коли на військовому полігоні Фаулнеса не ведуться стрільби[21][22].

Довжина його становить близько 8,5 кілометрів, він пролягає по ділянці піщаних ватів — так званої мілини Маплін, на відстані близько 400 метрів від берегової лінії[15]. «Мітли», що позначають шлях, розташовувалися через кожні 27−54 м по обидва боки дороги і були занурені в пісок приблизно на 60 см, загальна їх кількість становила близько 400 штук. Підтримання віх у належному порядку було одним з важливих завдань жителів острова Фаулнесс, у 1860-х на ці цілі йшло п'ятнадцять фунтів стерлінгів щорічно[23][24][25].

Після відкриття автомобільної дороги значення Брумвея різко знизилося, відпала й необхідність підтримувати в належному стані ланцюжок віх. Донині часу жодна з характерних мітел не вціліла. На оголюваному узбережжі військовики розставили кілочки (англ. range pegs), призначені тільки для цілей стрільб і не можуть використовуватися як орієнтири[26].

Основний маршрут дороги не змінювався протягом століть. Для пояснення такої сталості висувалися різні теорії, за найправдоподібнішою з яких вважається, що в основі дороги лежить крейдяний риф[1].

Брумвей у районі Фішерманс-Гед.

Зв'язок траси Брумвея з землею забезпечується через спеціальні проходи, які розташовані на відстані приблизно 1 милі один від одного, мають власні назви і зазвичай приурочені до розташування найближчих до узбережжя ферм. У давнину їх мостили ліщиною, організовуючи своєрідні плавучі дамби за принципом, аналогічним давній Світ-Трек. Пізніше ліщину замінили насипами зі щебеню і гравію, і тільки найвикористовуваніші проходи вимостили кентським сірим вапняком[en]. З більш ніж десятка історичних маршрутів нині діє лише декілька[1][25]:

  • «Велика земля»:
    • Саттонс-Гед (англ. Suttons Head), раніше відомий також як Кеннетс-Гед (англ. Kennets Head) — найдальший вихід до Брумвею, що проходить через затоку Піґз-Бей[en]). Нині зрідка використовується військовими.
    • Кінгс-Гед (англ. Kings Head) — ще один підхід через Піґз-Бей, давно покинутий.
    • Вокерінг-Стейрс (англ. Wakering Stairs) — основний підхід до Брумвею протягом століть. Деякий час був покинутим через непрохідність (замість нього використовували Саттонс-Гед) і відновлений у 1840-х[23].
  • Острів Гейвенгор[en]):
    • Прохід, найближчий до материкової території, покинутий між 1777 і 1805 роками.
    • Гейвенгор-Гед (англ. Havengore Head)- один з найстаріших проходів, задокументований 1805 року; остаточно зник до кінця XX століття.
    • Шарпнесс-Гед (англ. Sharpness Head) — приурочений до східного краю острова, отримав назву на честь мису Шарп-Несс. До другої половини XIX століття втратив самостійне значення і з'єднався з Гейвенгор-Гед.
  • Острів Нью-Інгленд[en]):
    • Прохід до цього острова використовувався дуже недовго.
  • Острів Фаулнесс[en]):
    • Шелфорд-Гед (англ. Shelford Head) — найзахідніший прохід на острів, використовувався в кінці XIX століття, нині покинутий.
    • Нью-Бервуд-Гед (англ. New Burwood Head) — прохід, позначений тільки 1872 року. Крім Брумвея, з'єднувався з Асплінс-Гед і, мабуть, покинутий на його користь.
    • Асплінс-Гед (англ. Asplins Head, раніше Грейт-Бервуд-Гед) — належить до початку XIX століття, назву отримав, ймовірно, на честь Чарльза Аспліна — що жив у Рочфорді[en] приблизно тоді ж. Нині використовують військові.
    • Ругвуд-Гед (англ. Rugwood Head) — відомий, принаймні, від 1867 року, нині практично непрохідний.
    • Іствік-Гед (англ. Eastwick Head, раніше Паттісонс-Гед) — відомий, принаймні, від 1867 року.
    • Фішерманс-Гед (англ. Fishermans Head) — один з найстаріших і єдиний з бетонним покриттям, періодично використовують військові для доставки важких вантажів на полігон острова. Зокрема, через цей прохід на Фаулнесс перевезено надзвуковий літак BAC TSR-2.

Через одноманітний ландшафт на дорозі було легко заблукати, особливо в тумані. Подекуди є топкі місця; одне з таких, розташоване поблизу Шелфорд-Гед, називають «ямою Снегзбі» (або Шегзбі) в пам'ять про людину, яка загинула там. Серед інших небезпек для мандрівників — швидкий приплив: поверхня дороги досить рівна і рівень води піднімається швидше, ніж може бігти людина[1][25].

Інциденти

[ред. | ред. код]

Найраніший задокументований випадок трапився 1711 року, коли потонув аптекар Томас Джексон. 21 серпня 1805 знайдено мертвим хірурга з Грейт-Вейкерінга[en] Томаса Міллера; він їхав верхи і, напевно, його скинув і травмував кінь[27].

1836 року дві дівчини на ім'я Чіттокс і Бейтс спробували в темряві пройти по Брумвею до своїх коханих, але, захоплені несподіваним штормом, загинули, виснажені холодом, вогкістю і страхом. Їхні тіла знайшли наступного дня[27][28].

Остання відома трагедія сталася в січні 1969 року, коли потонули троє молодих людей, які вирішили пополювати на Брумвеї; тіло одного з них так і не знайдено. Представник Ессекса з цього приводу виступав у парламенті, звинувативши міністерство оборони в неналежному розслідуванні і поганій координації з іншими структурами, що призвело до значної затримки рятувальної операції[29].

  • Карта Джона Нордена 1594 року. Брумвей позначено, але не підписано.
    Карта Джона Нордена 1594 року. Брумвей позначено, але не підписано.
  • Дорога на карті Чампана і Андре 1777 року.
    Дорога на карті Чампана і Андре 1777 року.
  • Брумвей на карті Ordnance Survey 1945 року.
    Брумвей на карті Ordnance Survey 1945 року.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е McFarlane, 2012, Chapter 4 Silt.
  2. ↑ Fitch, 1926, с. 164.
  3. ↑ Rippon, 2011, с. 7.
  4. ↑ Fitch, 1926, с. 167.
  5. ↑ Smith, 1970, с. 8.
  6. ↑ Heppell, 2001, с. 13.
  7. ↑ Banham, 2014, с. 175, 183.
  8. ↑ Smith, 1970, с. 7.
  9. ↑ Smith, 1970, с. 26.
  10. ↑ а б Heppell, 2001, с. 6.
  11. ↑ Fitch, 1926, с. 170.
  12. ↑ а б Pretty, 2015, с. 159.
  13. ↑ Cocroft, 2009, с. 8.
  14. ↑ Fautley, 2004, с. 193—195.
  15. ↑ а б Cocroft, 2009, с. 5.
  16. ↑ Smith, 1970, с. 34.
  17. ↑ Smith, 1970, с. 43.
  18. ↑ Maplin, 1973, с. 395.
  19. ↑ Hall, 1982, с. 44.
  20. ↑ Fautley, 2004, с. 199.
  21. ↑ Fautley, 2004, с. 182.
  22. ↑ Christy, 1922, с. 559.
  23. ↑ а б Benton, 1867, с. 177.
  24. ↑ Smith, 1970, с. 41.
  25. ↑ а б в Fautley, 2004, с. 197.
  26. ↑ Fautley, 2004, с. 198.
  27. ↑ а б Benton, 1867, с. 220.
  28. ↑ Fitch, 1926, с. 178.
  29. ↑ Hansard, 1970, с. 1705.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
  • Robert Macfarlane (11 січня 2017). This desolate English path has killed more than 100 people. www.bbc.com (англ.). BBC Travel. Архів оригіналу за 18 червня 2021. Процитовано 28 травня 2021.
  • Tom King (9 вересня 2006). Exploring the truth behind island's deadly footpath. Echo (англ.). Архів оригіналу за 27 вересня 2021. Процитовано 28 травня 2021.
  • Atomic Weapons Research Establishment Foulness Island, 1947 Explosives Storage Area, Foulness - 1411759 | Historic England. historicengland.org.uk (англ.). Архів оригіналу за 19 липня 2021. Процитовано 12 липня 2021.