There was three kings into the east,
Three kings both great and high,
And they hae swern a solemn oath
John Barleycorn should died.
They took a plough and plough'd him down,
Put clods upon his head,
And they hae sworn a solemn oath
John Barleycorn was dead.
But the cheerful Spring came kindly on,
And show'rs began to fall;
John Barleycorn got up again,
And sore surpris'd them all.
The sultry suns of Summer came,
And he grew thick and strong;
His head weel arm'd wi' pointed spears,
That no one should him wrong.
The sober Autumn enter'd mild,
When he grew wan and pale;
His bending joints and drooping head
Show'd he began to fail.
His colour sicken'd more and more,
He faded into age;
And then his enemies began
To show their deadly rage.
They've taen a weapon, long and sharp,
And cut him by the knee;
Then tied him fast upon a cart,
Like a rogue for forgerie.
They laid him down upon his back,
And cudgell'd him full sore;
They hung him up before the storm,
And turned him o'er and o'er.
They filled up a darksome pit
With water to the brim;
They heaved in John Barleycorn,
There let him sink or swim.
They laid him out upon the floor,
To work him farther woe;
And still, as signs of life appear'd,
They toss'd him to and fro.
They wasted, o'er a scorching flame,
The marrow of his bones;
But a miller us'd him worst of all,
For he crush'd him between two stones.
And they hae taen his very heart's blood,
And drank it round and round;
And still the more and more they drank,
Their joy did more abound.
John Barleycorn was a hero bold,
Of noble enterprise;
For if you do but taste his blood,
'Twill make your courage rise.
'Twill make a man forget his woe;
'Twill heighten all his joy;
'Twill make the widow's heart to sing,
Tho' the tear were in her eye.
Then let us toast John Barleycorn,
Each man a glass in hand;
And may his great posterity
Ne'er fail in old Scotland!
|
Джон Ячмінь
Зійшлись колись три королі
Суміжних володінь
I поклялись, заприсяглись,
Що згине Джон Ячмінь.
Взяли, ввергли його в ріллю,
Втовкли аж у глибінь
I поклялись, заприсяглись,
Що там йому амінь.
Прийшла весна веселая
З теплом, з дощем рясним,
I Джон Ячмінь піднявся знов
На диво їм усім.
Настало літечко жарке
— Стоїть Ячмінь, як гай,
Пустив уси, немов списи
— Ніхто не зачіпай!
Настигла осінь клопітка
— Ячмінь мов зажуривсь
І головою сивою
Додолу похиливсь.
Змарнів, ізблід— звичайно, дід
— Немає вже снаги…
Отут на нього й завзялись
Злорадні вороги.
Ураз йому кривим ножем
Коліна підтяли,
На віз взяли, рублем стягли,
На кару повезли.
Додолу скинули, та й ну
Ціпами обкладать,
На вітер винесли, та й ну
Угору підкидать.
Шпурнули в воду бідака,
У темну холодінь:
Роби, що хочеш, Джон Ячмінь,-
Хоч потопай, хоч плинь!
Знов вийняли на білий світ,
Та мало ще наруг,
Знов шарпали, вгадавши в нім
Життя найменший рух.
Пекли сердегу на вогні,
Аж мозок з кості сплив,
А там мірошник у млині
Ще й жорнами чавив.
А потім з серця кров взяли,
Кружляти почали…
Пили, пили — що більш пили,
То веселіш були.
Бо Джон Ячмінь — то ж богатир,
I добра в нього кров:
Ковтнеш її хоч крапельку,
То всіх би поборов!
Ковтнеш її — журба сплива,
А радість ожива,
Ковтне її сумна вдова,
I серце їй співа!
Чарками дзень, чарками дзінь
— Здоров був, Джон Ячмінь!
Хай родить рід твій задля всіх
Потомних поколінь!
|
Джон Ячне Зерно
Зложили присягу колись
Три східних королі,
Щоб Джону Ячному Зерну
Не жити на землі.
Вони взяли його в поля
I приорали там -
I в борозні загинув Джон
На радість королям!
Та тільки травень надійшов
I гримнув перший грім,
Джон Ячне Зерно з глибу знов
Повстав на диво всім.
Під літнім подихом палким
Він виріс і зміцнів
I в стріли вбрався, щоб ніхто
Напасти не посмів.
Війнула осінь холодком — Він висох і поблід
I сиву голову свою
Схилив у пил, як дід.
Щодня він старівся й слабів,
I знову навкруги
Зійшлися з задумом лихим
Жорстокі вороги.
Коліна гострим різаком
Перетяли йому,
Зв'язали міцно й повезли,
Як злодія, в тюрму.
На тік поклавши, узялись
Його киями бить,
I вішали перед дощем,
I торсали щомить.
У яму кинули його,
Водою повну вкрай,
I залишили Джона там
На муку і одчай.
I, витягши, на землю знов
Жбурнули, і, коли
Життя з'явилося у нім,
Знов бити почали.
Страшним вогнем його пекли
I катували знов;
А мельник всіх перевершив:
На пил його змолов.
Вони взяли всю кров його
Й пили навкруг стола -
Й що більш пили її, то більш
Веселість їх росла.
Джон Ячне Зерно був колись
Уславлений герой;
Бо хто скуштує кров його,
Стає одважним той.
Бо хто скуштує кров його,
Той горе забува -
I плачучи, веселий спів
Заводить удова.
Нехай же кожний піднесе
За Джона келих свій,
Щоб рід його не припинявсь
В Шотландії старій!
|
|