Етносеміо́тика — наука, що вивчає функціонування знаків та знакових систем у межах різних етносів. Міждисциплінарна наука, яка утворилася на межі семіотики та етнографії.
Про етносеміотику як науку, що виникла на межі семіотики та лінгвістики, вперше заговорили лінгвісти Альгірдас Греймас та Джозеф Курте́с: «Етносеміотика не є автономною семіотикою. Якщо це було б так, то в її компетенцію входив би предмет дослідження, який є вже встановлений етнологією або антропологією, що зробили значні внески у появу та розвиток самої семіотики. Це швидше поле цікавих методологічних досліджень… . З огляду на те, що загальна семіотика досліджує нелінгвістичні (жестові, соматичні тощо) синтагматичні ланцюжки, як дискурси або тексти, сфера ентолінгвістики може бути розширена до того рівня, щоб стати етносеміотикою; дослідження рідкісних ритуалів та церемоній дає змогу припустити, що етнологія може одного разу знову стати привілейованим локусом для побудови загальної моделі поведінки.»[1]
Протягом 2000-х років інтерес до дисципліни був відновлений завдяки дослідженням італійських вчених Мауріціо дель Нінно, Тарчізіо Ланціні та Франческо Марсчані. Під керівництвом Франческо Марсчані, у 2007 році в Болонії було засновано етносеміотичний центр Болонського університету, який працює у різних сфрах дослідження. У 2015 році при етносеміотичному центрі Болонського університету було вікриту лабораторію етносеміотичних досліджень.
Етносеміотика досліджує функціонування та шляхи індивідуалізації систем знаків в умовах конкретної культури, використовуючи спостереження та методи етнографічних досліджень. Основна увага зосереджена на дослідженні міського простору, ритуалів, фольклору та повсякденного життя.
В італійській семіотиці виділять дві школи:
З 2015 року Лабораторія етносеміотики проводить дослідження як у теоретичній, так і в методологічній сфері.