Упродовж багатьох століть зустрічаються задокументовані приклади діяльності жінок в архітектурі. Ці приклади не обмежуються професійними або аматорськими практиками. Жінки також були педагогами чи замовницями. Оскільки архітектура стала вважатися професією з 1857 року, кількість жінок в архітектурі була невеликою. Наприкінці ХІХ століття, починаючи з Фінляндії, деякі європейські архітектурні школи почали приймати жінок у якості слухачок навчальних програм.
1980 року Марія Розарія Піомеллі, уродженка Італії, стала першою жінкою-деканом міського коледжу Нью-Йоркської школи архітектури[1], однак лише останнім часом жінки почали отримувати належне визнання, у тому числі у якості лауреаток Прітцкерівської премії.
Внесок двох європейок вплинув як на архітектуру загалом, так і на проєктування та будівництво зокрема.
У Франції це була Кетрін Брісон (1494—1526), що вплинула на проєктування замку Шенонсо в долині Луари, а також контролювала проведення будівельних робіт між 1513 і 1521 роками, поки її чоловік брав участь у італійських війнах. В Італії це Плаутілья Бріччі (1616—1690), що працювала разом із братом Базиліо над каплицями та палацами поблизу Риму[2].
У Британії є підтвердження того, що леді Елізабет Вілбрахам (1632—1705) вивчала роботи архітекторів П. Поста, Палладіо та штаттресіденц в Ландсхуті Резиденції Ландсхут[de], Німеччина[3]. Їй приписували авторство будинку Уоттон у Бакінгемширі й багатьох інших будівель. Також за попередніми даними, вона навчала сера Крістофера Рена. Вілбрахам довелося використовувати архітекторів-чоловіків для нагляду за будівництвом[4]. Зараз багато досліджень, включаючи роботи Джона Міллара, висувають гіпотезу про те, що Вілбрахам є авторкою близько 400 будівель (у тому числі 18 лондонських церков), що раніше зараховувались до доробку її учня Крістофера Рена.
Наприкінці XVIII століття англійка Мері Таунлі (1753—1839), що навчалася у художника Джошуа Рейнольдса, спроєктувала кілька будівель у Рамсгейті на південному сході Англії. Однією з них був Таунлі Хаус, який вважається архітектурним дорогоцінним каменем[5].
Сара Лош (1785—1853) була англійкою та власницею Врей. Її назвали втраченим романтичним генієм, антикваркою, архітекторкою та провидицею. Її основною роботою є церква Св. Марії, Камбрія, вона також спроєктувала різні споріднені будівлі та пам'ятники[6][7][8].
Англійка Софі Грей (1814—1871), дружина Роберта Грея, який у 1847 році став єпископом Кейптауна, допомагала виконувати його адміністративні та соціальні обов'язки. Насамперед, розробила понад 35 проєктів південноафриканських англіканських церков у період між 1848 й 1880 роками в неоготичному стилі[9].
Дочка французько-канадського виробника вагонів, Естер Парізо, більш відома, як матінка Джозефа (1823—1902), була не просто однією з перших архітекторок Північної Америки, а й першою архітекторкою північно-західних Сполучених Штатів. У 1856 році вона разом з чотирма сестрами з Монреаля переїхала до Ванкувера, штат Вашингтон, де за її проєктом було побудовано одинадцять лікарень, сім академій, п'ять шкіл для дітей корінних американців та два дитячі будинки[10].
Луїза Бланшар Бетюн[en] (1856—1913) з Ватерлоо, Нью-Йорк, була першою американкою, яка, як відомо, працювала професійною архітекторкою. У 1876 році вона влаштувалася на посаду креслярки в кабінеті Річарда А. Вайта та Ф. Ф. Коллінгса в Буффало, штат Нью-Йорк. 1881 року відкрила власний офіс, де співпрацювала з чоловіком Робертом Бетюном[11]. Її назвали першою жінкою-соратницею Американського інституту архітекторів (AIA) у 1888 році, а в 1889 році вона стала його першою жінкою-учасницею[12][13].
Джулія Морган (1872-1957) була американською архітекторкою та інженеркою. За довгу та плідну кар’єру вона спроєктувала понад 700 будівель у Каліфорнії. Вона найбільш відома роботою над замком Херст у Сан-Сімеоні, Каліфорнія. Морган була першою жінкою, яку прийняли на програму архітектури в l'École nationale supérieure des Beaux-Arts у Парижі, і першою жінкою-архітекторкою, яка отримала ліцензію в Каліфорнії. Вона спроєктувала багато будівель для установ, які обслуговують жінок і дівчат, у тому числі низку YWCA та будівлі для Міллс-коледжу. Джулія Морган була першою жінкою, яка отримала найвищу нагороду Американського інституту архітекторів, Золоту медаль AIA, посмертно в 2014 році.
Ще однією архітекторкою в США була Емілі Вільямс[en] (1869—1942) родом з півночі Каліфорнії. 1901 року вона у колаборації з Лілліан Палмер (Lillian Palmer) переїхала до Сан-Франциско, де навчалася кресленню в Каліфорнійській середній школі механічних мистецтв. Заохочена Палмер, Вільямс збудувала низку котеджів та будинків у цьому районі, включаючи сімейний будинок на Бродвеї 1037 у Сан-Франциско, тепер пам'ятник архітектури[14].
Теодат Поуп Реддл (1868—1946) виросла в Фармінгтоні, штат Коннектикут. Вона найняла викладачів, щоб навчитися проєктуванню будівель. Ранні дизайни Реддл, такі як для Hill-Stead (1901), були переведені на робочі креслення фірмою McKim, Mead and White, що забезпечило її навчання. Вона стала першою жінкою з архітекторською ліцензією в Нью-Йорку і в Коннектикуті. 1926 року була призначена в колегію стипендіатів AIA.[15]
Помітною архітекторкою того часу була Жозефін Райт Чепмен[en] (1867—1943), що не отримала освіти в галузі архітектури, але перед тим, як створити власну фірму, проєктувала низку будівель. Проєкт Тукерман Холу у Вустері, штат Массачусетс, вона вважала однією з найдавніших і найуспішніших жіночих розробок[16].
Румунська архітекторка Вірджинія Андрееску Харет[en] (1894—1962), перша жінка, яка отримала ступінь у напрямі архітектури в 1919 році, і перша жінка, яка стала румунською інспекторкою архітектури. Вона продовжила здобувати освіту в Італії. Оскільки її основним місцем роботи була Технічна служба Міністерства освіти, вона проєктувала школи, як в Бухаресті (Лікей і Кантемір), так і по всій країні. Разом з габаритними будівлями, Харет також проєктувала маленькі будинки. Не вдовольнившись навчанням в Італії, відвідувала численні конгреси архітектури в Римі, Парижі, Москві, Брюсселі.
Елізабет Райт Інґрегем[en] (1922—2013), дочка Д. Л. Райта та внучка Френка Ллойда Райта, спроєктувала приблизно 150 будівель у Колорадо-Спрінгс.[17][18]
Фінляндія — країна, в якій жінкам вперше було дозволено вивчати архітектуру та отримати у цьому напрямі академічну кваліфікацію[19], навіть якщо вони спочатку мали статус спеціальних студенток. Найдавніший запис про отримання кваліфікації належить Зіґне Горнборг[en](1862—1916), яка відвідувала Гельсінський політехнічний інститут з весни 1888 року, а завершила навчання у 1890 році «за спеціальним дозволом». Однак, схоже, вона не була незалежною архітекторкою. Інші випускниці цієї спеціальності в Політехнічному інституті у 1880-х роках: Інес Холмінг (Inez Holming), Зіґне Лаґерборґ[en], Берта Енвальд[en], Стіна Естман (Stina Östman) та Віві Льонн.
Віві Льонн (1872—1966), яка навчалась там з 1893 по 1896 рік, була першою жінкою, яка самостійно працювала архітекторкою у Фінляндії. Закінчивши навчання, вона одразу створила власну архітектурну фірму, отримавши комісію з проєктування будинку фінськомовної жіночої школи в Тампере. Льонн спроєктувала кілька відомих громадських будівель, серед яких понад тридцять шкіл; виграла п'ять конкурсів на розробку проєктів, у тому числі на створення муніципальної пожежної станції в Тампері в 1906 році. Також виграла два конкурси у колаборації з Армасом Ліндгреном, й разом із ним проєктувала Новий студентський будинок у Гельсінкі (1910) та Естонський театр у Таллінні (1913). Однією з її останніх робіт була геофізична обсерваторія Соданкюля, закінчена в 1945 році[20].
Гільда Гонґель[en] (1867—1952) з Аландських островів, отримала спеціальний дозвіл на навчання в Гельсінській індустріальній школі в 1891 році в той час, коли туди приймали лише чоловіків. Після відмінних результатів випробувань вона була прийнята як звичайна студентка і по завершенню навчання в 1894 році отримала спеціальність «майстер-будівельник». Вона спроєктувала 98 будинків в районі Марієгамн на Аландських островах. Це були переважно міські будинки та фермерські будинки в швейцарському декоративному стилі. Однак Гонґель не кваліфікувалася як архітекторка.
Фей Келлог[en] (1871—1918) отримала архітектурні навички з німецьким репетитором, який викладав їй проєктування, в Інституті Пратта в Брукліні, а також працюючи з Марселем де Монклосом в його паризькому ательє. Вона сподівалася вчитися в Школі мистецтв краси, але жінці відмовили у вступі. Повернувшись до США, Келлог допомогла спроєктувати Зал рекордів у Нижньому Мангеттені. Вона продовжувала проєктувати сотні будівель у районі Нью-Йорка, чим заслужила таку характеристику журналістів New York Times, як «одна з найуспішніших архітекторів Америки».[21]
Мері Ґеннон (Mary Gannon) та Еліс Гендс (Alice Hands) були випускницями нью-йоркської школи прикладного дизайну для жінок у 1892 році та через два роки відкрили власну архітектурну фірму «Ґеннон та Гендс», яка зосередилась на проєктуванні недорогих житлових будинків у Нью-Йорку[22].
Джулія Морган (1872—1957) стала першою жінкою, яка отримала науковий ступінь з архітектури у Школі мистецтв краси. Спочатку їй було відмовлено у вступі, але через два роки вона повторно подала заявку і була прийнята в 1898 році. Після закінчення навчання у 1901 році вона повернулася до Каліфорнії, де плідно працювала, виконавши понад 700 проєктів, насамперед для жіночих організацій та ключових клієнтів. Її знаковою роботою вважається Замок Герста в Сан-Симеоні[23]. Також вона стала першою жінкою-архітекторкою, що отримала ліцензію в Каліфорнії.
Мері Роквелл Гук[en] (1877—1978) з Канзасу також їздила вивчати архітектуру в Школу мистецтв краси, де страждала від дискримінації проти жінок після здачі іспитів. Вона не досягла успіху в навчанні там і повернулася до Америки в 1906 році, де займалася архітектурою. Сувала школу поселення гірської сосни в штаті Кентуккі, а також ряд будівель у місті Канзас, де була першою архітекторкою, що включила природний ландшафт у свої проєкти й використовувала литі бетонні стіни[24].
Флоренс Мері Тейлор[en] (1879—1969) емігрувала з батьками з Англії до Австралії. Вона записалася на нічні заняття в Сіднейському технічному коледжі і була там першою жінкою, яка закінчила навчання в галузі архітектури в 1904 році.[25] Вона продовжила роботу в зайнятому кабінеті Джона Бурчама Клампа, де стала головною кресляркою[26]. 1907 року за підтримки свого керівника вона подала заяву на членство у Інституті архітекторів Нового Південного Уельсу, але зіткнулася із значним протидією, її запросили приєднатись лише у 1920 році[27].
Ізабель Робертс[en] (1871—1955) народилася в Міссурі, вивчала архітектуру в Нью-Йорку в ательє Маскарей-Чемберс, заснованому Еммануелем Луї Маскареєм за творами французької школи мистецтв Beaux-Arts. Це перша студія в США, спеціально створена для викладання архітектури[28]. Переконаний у здібностях жінок як архітекторів Маскарей захотів включити їх до своїх учнів. Робертс увійшла до дизайнерської команди Френка Ллойда Райта до партнерства з Ідою Анною Раян[en] (1873—1950) в Орландо, штат Флорида. Раян була першою жінкою, яка отримала ступінь магістра архітектури в Массачусетському технологічному інституті[29], Софія Гайден Беннет (1868—1953) закінчила архітектуру там у 1890 році.[30]
Естер Марджорі Гілл була першою жінкою, яка закінчила канадську школу архітектури в 1920 році.
Після Фінляндії декілька інших європейських країн дозволили жінкам вивчати архітектуру. У Норвегії першою жінкою-архітекторкою стала Лілла Хансен[en] (1872—1962), яка навчалася в Королівській школі креслярів (Den Kongelige Tegneskole) у Крістіанії (1894) та займалась архітектурними студіями в Брюсселі, Крістіанії та Копенгагені. Вона створила власну практику в 1912 році отримала позитивний відгук за проєкт необарочного житлового комплексу в Осло. Вона продовжувала проєктувати ряд великих вілл, а також студентське житло для жінок.
Першою жінкою, яка розпочала архітектурну практику в Німеччині, була Емілі Вінкельманн[en] (1875—1951). Вона вивчала архітектуру як запрошена студентка, зареєстрована як Студент Еміль в Технологічному коледжі в Ганновері (1902—1908), але їй було відмовлено в дипломі, оскільки жінки не мали права на кваліфікацію до 1909 року. Попри це, вона закінчила проєкти близько 30 вілл до початку війни. Однією з її найпомітніших будівель є театр Трибуне в Шарлоттенбурзі-Вільмерсдорфі, що спочатку планувався як школа для дівчат.
Першою жінкою, яка стала інженеркою в Німеччині, була сербська архітекторка Йованка Бончіч-Катерініч[en]. Вона здобула ступінь в Технічному університеті Дармштадта в 1913 році[31].
У Сербії Єлісавета Начич (1878—1955) вивчала архітектуру в Белградському університеті в той час, коли вважалося, що жінки не повинні цього робити. У віці 22 років вона була першою жінкою, яка закінчила інженерний факультет. Як жінка, вона не змогла отримати міністерську посаду, яку шукала, але працевлаштувалася в муніципалітеті Белграда, де стала головною архітекторкою. Серед її помітних досягнень — початкова школа Краля Петра I (король Петро I) (1906) та церква Олександра Невського (1929), обидві в Белграді.[32] Перша архітекторка в Сербії, вона багато зробила, щоб надихнути інших жінок на професію.
Маргарете Шютте-Лігоцкі (1897—2000) була першою жінкою-архітекторкою в Австрії та першою жінкою, що закінчила Віденський Кунстгевербешхуль, нині Віденський університет прикладного мистецтва, хоча її прийняли лише після рекомендаційного листа від впливового друга. Першовідкривачка розвитку соціального житла у Відні та Франкфурті, вона поєднала дизайн та функціональність, особливо на своїй франкфуртській кухні — прототипі сучасної вбудованої кухні.
У Швейцарії Флора Штайгер-Кроуфорд[en] (1899—1991) була першою жінкою, яка завершила навчання за спеціальністю архітектура в Федеральному технологічному інституті Цюріха в 1923 році. Вона створила власну фірму з чоловіком Рудольфом Штайгером у 1924 році[33]. Їх перший проєкт, Будинок Сандрейтера в Рієні (1924), вважається першим модерністським будинком у Швейцарії. У 1938 році вона припинила архітектурну діяльність на користь скульптури.
Першою жінкою, прийнятою до Королівського інституту британських архітекторів (RIBA), була Етель Чарльз[en] (1871—1962) у 1898 році. Вона та її сестра Бессі Чарльз[en] пройшли підготовку архітекторів у партнерстві Ернеста Джорджа та Гарольда Пето. У 1893 році вони обидві намагалися продовжити навчання, відвідуючи Школу архітектури асоціації архітекторів, але у вступі їм було відмовлено. Етель завершила частину курсу, запропонованого школою архітектури Бартлетта, отримавши відзнаки. Як жінка, вона не змогла отримати широкомасштабних проєктів і була змушена зосередитись на скромних житлових проєктах, таких як дачі робітників[34][35].
Шотландка Едіт Г'юз[en] (1888—1971) після відвідування лекцій про мистецтво та архітектуру в Сорбонні навчалася в Школі мистецтв Грея в Абердіні, де отримала диплом з архітектури в 1914 році. Крім викладання в школі мистецтв у Глазго, створила власну практику в 1920 році, спеціалізуючись на дизайні кухні[36].
Першою жінкою, що проєктувала головну будівлю у Британії, була Елізабет Скотт (1898—1972), архітекторка Меморіального театру Шекспіра в Стратфорді-на-Ейвоні, закінченого в 1932 році.[37]
Першою азійською жінкою, яка стала членом Королівського інституту британських архітекторів та першою архітекторкою-модерністкою Шрі-Ланки була [[Мінетт де Сільва]]. Вона працювала в Архітектурній асоціації в Лондоні, а після проголошення незалежності Шрі-Ланки у 1948 році вона повернулася і заснувала першу архітектурну студію. У 1996 році Інститут архітекторів Шрі-Ланки нагородив Де Сільву золотою медаллю[38].
Низка архітекторок першої половини XX ст. співпрацювали з чоловіками, часто створюючи подружні практики[39]. Починаючи з 1960-х років, кількість жінок, що здобували освіту у галузі архітектури, збільшувалася, жінки та чоловіки часто бачилися та пізніше одружувалися, а довгі години спільної роботи та розділена пристрасть були описані як «ідеальний рецепт для романтики»[40]. Хороший огляд цієї теми є у праці Енн Форсайт (Ann Forsyth) «Хвала Заха»[41].
Однак партнерські стосунки між чоловіком і жінкою призводять до неправильного розподілу внеску. Зазвичай чоловіки-партнери краще відомі, навіть якщо робота виконана у співавторстві. Це результат дискримінації жінок. Те, що було охарактеризовано як «традиція викривленого розподілу» (tradition of misattribution), залишалося «секретом» до останніх років.[42] Серед визначних архітектурних партнерств:
Низка архітекторок в останній час мали значний успіх, здобувши широке визнання за свої професійні досягнення.
У 2004 році іраксько-британська архітекторка Заха Хадід стала першою жінкою, яка отримала премію Пріцкера[58]. Серед її проєктів Центр сучасного мистецтва Розенталя в Цинциннаті та Центральну будівлю BMW в Лейпцигу. Присуджуючи премію, голова журі говорив про її «непохитну прихильність до модернізму», пояснюючи, як вона відійшла від існуючої типології, від високотехнологічних, зрушуючих геометрію будівель".[59] З 2004 року до своєї смерті в 2016 році Хадід виконала багато визначних робіт, включаючи оперний театр Гуанчжоу в Гуанчжоу, Китай, та Лондонський центр водних водних змагань до літніх Олімпійських ігор 2012 року.[60][61]
У 2010 році ще однією лауреаткою Пріцкера стала Кадзуйо Седзіма з Японії, у партнерстві з Рюе Нішізава. Лорд Палумбо, голова журі, розповів про їхню архітектуру, "яка одночасно делікатна і потужна, точна і виважена, геніальна, але не надмірно чи відверто розумна; для створення будівель, які успішно взаємодіють зі своїми контекстами та діями, які вони містять, створюючи почуття повноти та досвіду багатства". Особливу увагу було приділено скляному центру Музею мистецтв Толедо в Огайо та Музею сучасного мистецтва 21 століття, Каназаві, Ісікава, Японія.[62]
У 2007 році Анна Герінґер[en] (1977 р.н., Німеччина) здобула премію «Ага Хан» за архітектуру для своєї школи ручної роботи METI, побудованої з бамбука та інших місцевих матеріалів у Рудрапурі, Бангладеш. На прикладі стійкої архітектури проєкт отримав високу оцінку не лише за його простий, гуманний підхід та красу, а й за рівень співпраці архітекторів, майстрів, клієнтів та користувачів.[63] За останні роки данська фірма Lundgaard & Tranberg виграла декілька європейських нагород RIBA, де головною архітекторкою була Лене Транберберг (нар. 1956). Проєкти включали Королівський данський ігровий дім (2008) та Tietgenkollegiet (2005).
У 2010 році Шейла Шрі Пракаш[en] стала першою архітекторкою Індії, яку запросили до участі в Раді з інновацій дизайну Всесвітнього економічного форуму, де вона створила Індекс взаємного дизайну як інструмент дизайну цілісного сталого розвитку. Пракаш перша жінка в Індії, яка створила власну фірму. У 1992 році вона була піонеркою екологічно стійкої архітектури і створила будинок з вторинної сировини[64].
У 2013 році студентська організація «Жінки в дизайні» при Гарвардській вищій школі дизайну розпочала клопотання про премію за архітектуру Пріцкера Деніз Скотт Браун, яка не була присуджена в 1991 році, коли її отримав партнер архітекторки Роберт Вентурі.[65]
У 2013 році Джулія Морган стала першою жінкою, яка отримала золоту медаль AIA, посмертно.[66]
У 2014 році Культурний центр Гейдара Алієва, розроблений Заха Хадід, отримав нагороду «Музей дизайну дизайну року», що зробило її першою жінкою, яка отримала головний приз у цьому конкурсі.[58]
У 2015 році Хадід стала першою жінкою, яка сама отримала золоту медаль RIBA.
Серед жінок-архітекторок також варто виділити Елісон Брукс[en]. На сьогодні у її доробку архітектурна премія Стірлінга (RIBA Stirling Prize), медаль Manser (від Королівського інституту британських архітекторів)та архітектурна премія Стівена Лоуренса. Нею була заснована студія Alison Brooks Architects офіс якої розташований в Лондоні. За її проєктом були побудовані Ексетер коледж в Оксфорді, будівля Аккордія в Кембріджі, а також павільйн, що має назву Посмішка в Лондонському коледжі мистецтв[67].
У 2020 році Елісон Брукс стала переможницею архітектурної премії Dezeen Awords[68].
Хоча донедавна внесок жінок в архітектуру залишався непоміченим, загалом їх вплив на архітектуру був досить вагомим. Наприклад, Сьюзен Лоуренс Дана[en] у 1902 році захотіла мати власний будинок у Спрінгфілді, штат Іллінойс, спроєктований Ф. Л. Райтом. Це допомогло йому розкрити свій потенціал. Жінки також відіграли ключову роль в збереженні історії через такі організації, як Дочки американської революції (1890).[69]
У 1985 році болгарська архітекторка Мілка Блізнакова[en] заснувала Міжнародний архів жінок в архітектурі, щоб розширити доступність наукових матеріалів, що стосуються жінок в архітектурі[70].
Останні дослідження також показують, що починаючи з 1980-х років жінки як домогосподарки та активні користувачки, мали важливе значення у впровадженні нових підходів до дизайну, особливо інтер'єру[71].
Вивчення досвіду в Канаді підкреслює вагомий вплив жінок в останні роки на розробку інноваційних підходів до практики та дизайну. Зростаюча присутність жінок у цій професії привертає більше уваги, ніж питання маргіналізації.
Виставки, що представляють досягнення жінок у різних галузях, дозволяли архітекторкам демонструвати свою компетентність у розробці павільйонів. Наприклад, виставка 1893 року в Чикаго, де жіночий павільйон спроєктувала Софія Гайден, або дві виставки 1914 року у Німеччині:
1928 року Люкс Гаєр[en] створила павільйони для ярмарку SAFFA (Schweizerische Ausstellung für Frauenarbeit), на якому були представлені досягнення жінок. Ця подія відбулася у 1928 році в Берні. Другий ярмарок, що відбувся в Цюріху в 1958 році, був об'єднаний командою з 28 архітекторок, що визначали архітектуру як професію, відкриту для жінок у Швейцарії.
Цікавим є кейс Джейн Джейкобс, яка не була архітекторкою, але значно вплинула на розвиток міст. У своїй книзі «Смерть і життя великих американських міст[en]», що була написана 1961 року, вона розкривала такі поняття як «погляд на вулицю» та «соціальна столиця». Важливо, що ця книга була покликана боротися із забудовою, що не відповідала потребам громадян і зараз є однією з важливих для розбудови міського простору[72].
Зараз існує проблема вирахування кількості жінок в архітектурі. Наявні опитування є неповними, а частина з них застаріли, але вони показують загальну тенденцію.
2010 року у 33 країнах проводилося опитування Радою архітекторів Європи. Під час аналізу відповідей було виявлено, що з 524000 архітекторів 31 % становили жінки, але їх розподіл не був пропорційним. Найбільше архітекторок було у Греції (57 %), Хорватії (56 %), Болгарії (50 %), Словенії (50 %) та Швеції (49 %). Найменше архітекторок було у Словаччині (15 %), Австрія (16 %), Нідерландах (19 %), Німеччині (21 %) та Бельгії (24 %). Понад 200 000 архітекторів Європи працювали чи навчалися в Італії чи Німеччині, де частка жінок становить 30 % та 21 %[73].
Дослідження, проведене в Австралії в 2002 році, показало, що жінки складають 43 % студентства, що вивчає архітектуру. Попри це, велика кількість з них не йде працювати за спеціальністю. Лише від 11,6 % у Квінсленді до 18,2 % у Вікторії жінок працюють архітекторками[74]. Жінки складають понад 40 % випусків упродовж більше двох десятиліть, але за фахом працюють тільки 20 % з них[75][76][77][78].
2016 року 21 % архітекторів, зареєстрованих у Південній Африці, були жінками. Опитування Інституту архітекторів SA Східного Кейпу показало, що у 2014 році лише 29 % осіб, що навчаються на архітектурних спеціальностях, закінчили столичний університет Нельсона Мандели, це жінки.[79]
Опитування Сполученого Королівства у 2000 році виявило, що 13 % архітекторів-практиків є жінками, хоча жінки складали 38 % студентства та 22 % викладацького складу відповідних спеціальностей[80]. Дані бюро з питань зборів у листопаді 2010 року показали тенденцію до зменшення кількості архітекторок до 19 % у порівнянні з 24 % станом на 2008 рік[81].
У США Національна рада з питань архітектури повідомила у 2009 році, що на архітекторок навчається майже 41 % жінок від всієї сукупності слухачів. На противагу цьому, в звіті Національного комітету з питань асоціації AIA від 2004 року відсоток ліцензованих архітекторок становить 20 %. У 2003 році дослідження AIA Жінок в Архітектурі показало, що жінки складають 27 % персоналу в американських архітектурних фірмах.[82]
Втім, тенденція щодо доступу жінок до цієї професії зберігається. Так, наприклад, Елісон Брукс пд час відкриття виставки Frau Architekt в Дюссельдорфі наголосила:
"Жінкам, як і раніше, необхідно мати величезну упевненість у собі, щоб досягти успіху в галузі архітектури, - з такими словами відома британська архітекторка Елісон Брукс звернулася до відвідувачів виставки Frau Architekt, яка відкрилася в Дюссельдорфі. - З народження нас оточують герої та боги - чоловіки"[83].
Схожої думки дотримувалася Заха Хадід:
"Жінкам-архітекторкам потрібна підтримка жінок, які вже досягли успіху", - сказала якось Заха Хадід. "Сьогодні значно більше авторитетних та поважних жінок-архітекторок, ніж раніше. Але це зовсім не означає, що досягати успіху їм стало легше"[83].
{{cite book}}
: |access-date=
вимагає |url=
(довідка)