Карабеля

Польська карабеля

Карабе́ля^[1] (пол. та тур. Karabela) — тип шаблі, що характеризується верхів'ям у вигляді стилізованої голови орла^{[2][3][4][5][6]}.

Була поширена у козаків^[7].Карабеля стала важливим елементом польської шляхетської культури сарматизму^[8].

Походження назви

Існує кілька версій походження назви^[9]:

• Від турецьких слів «qarā» («чорний») + арабське «belâ» («прокляття»). Назву пов’язують з кольором руків’я перших турецьких бойових карабель, що виготовлялися з чорного рогу.
• Від латинських слів «cara» (дорого) і «bella» (гарна). Цю версію започаткував Владислав Джевановський. Він характеризував карабелі, незалежно від їх морфології ефеса та клинка, як коштовно оздоблені шаблі, придатні до бойового використання.
• Від арабського «Carab» («зброя»).
• Від назви міста Кербелла поблизу Багдада (Ірак).
• Від назви міста Карабел поблизу Ізміру (Туреччина). Цю гіпотезу висловив Здислав Жигульський.
• Від італійського імені Карабел. За легендою, Карабел представив першу карабелю польському королівському двору.

Історія

Перший відомий нам зразок карабелі, а саме шабля Селіма I, датована початком XVI ст.^[10] Сама ж форма карабелі виникла приблизно в цей самий час в Османській імперії^[11][5].

В Польщі карабелі з'явилися в першій половині XVII ст., і набули широкого поширення, пов'язуючись з державною символікою^[12]. В XVII—XVIII ст. набули найбільшого поширення. Влоджимеж Квасневич оцінює кількість виготовлених в Польщі карабель в не менше ніж кілька сотень тисяч штук^[13].

В Україні карабелі з'явилися тоді, коли й вони з'явилися в Польщі, якщо не раніше.

В Персії ці шаблі з'явилися в кінці XVI ст. — на початку XVII ст.^[14].

Характеристика

Руків'я карабели

Основною ознакою карабелі є руківʼя у формі «орлиної голови». Карабелі мали ефес відкритого типу та хрестоподібну гарду. Клинки були найрізноманітніші: польські, турецькі, перські, золінгенівські^[15], італійські, австрійські^[3] тощо.

Регіональні особливості

Карабелі Османської імперії Здислав Жигульський поділяє на наступні три групи^[16][17]:

• Бойові карабелі з руків'ям із чорного рога з 4 заклепками. Клинки цих карабель були з Австрії (Штирії) або з Італії (Генуї). Ці шаблі мали шкіряні піхви з залізними або латунними деталями. Ця група карабель була найбільш поширена в Туреччині.
• Розкішно прикрашені карабелі з щічками руків'я зі слонової кістки. Ці карабелі були прикрашені рослинним орнаментом з золота, срібла та черні. Клинки цих шабель були з дамаської сталі, прикрашені написами та різними символами.
• Вірмено-турецькі карабелі з загнутими вниз кільйонами, часто сполученими ціпком з верхів'ям. Клинки цих карабель широкі на короткі. Піхви цих шабель оздоблені латунню та прикрашені.

Польські карабелі вирізнялися конструкцією руків'я, що робило їх зручними для фехтування та кругових ударів. В інших же країнах такі шаблі використовувалися, переважно, кіннотою.

Балканські карабелі мають характерне хвилясте верхів’я у вигляді своєрідного гребінця^[18]. Такі особливості притаманні й українським карабелям.

У культурі

Збереглося польське прислів'я: "Без Бога – ні до порога, без карабелі – ні з постелі" (пол. "Bez Boga ani do proga, bez karabeli ani z pościeli"). Карабеля стала важливим елементом польської шляхетської культури сарматизму^[8], бувши становою ознакою будь-якого шляхтича^[13]. З карабелею не розставалися, повсюдно носили з собою, «з нею сідали за стіл, із нею лягали спати»^[19].

Використовувалася козаками. Була поширена у козацької старшини, як костюмна зброя (і як бойова також).

У літературі

Неодноразово згадується у героїчному шляхетському епосі "Пан Тадеуш" польського поета Адама Міцкевича:

«Із карабелею вельможний Підкоморій

(Бо Томаш дав-таки йому нарешті бронь).

Він груди підставля одважно під огонь,

З'єднавши вояків і ставши на чолі їх…»

«Гей, Томаше, подай скоріше карабелю!»

«Червоні світяться по мураві сап'янці,

Б’є з карабелі блиск, і пояс мов горить.»

Згадується в українській літературі^[1]:

«Біля боку моталася карабеля, обсаджена самоцвітами» (Олекса Стороженко, I, 1957, 371); «Шабля в повітрі зробила свистюче коло, викресала іскру, зустрівшись з карабелею Жолкєвського» (Іван Ле, Наливайко, 1957, 291).

У художньому мистецтві

Шляхтичів обов'язково та завжди зображали з шаблею, найчастіше з карабелею^[20].

У відеоіграх

• У доповненні Серця з каменю до гри The Witcher 3: Wild Hunt карабелею озброєний отаман Ольгерд вон Еверек.

Галерея

Іноземні карабелі

• 
  Карабеля Петра I
• 
  Польська карабеля XVII ст.
• 
  Карабеля 1626 року Сигізмунда III Вази
• 
  Шляхтич Станіслав-Антоній Щука з карабелею при боці

Українські карабелі

• 
  Портрет Семена Сулими, де він тримає свою карабелю.
• 
  Портрет Павла Руденка, на якому є ефес його карабелі.
• 
  Портрет волинського шляхтича Семена Москія-Дениска, на якому виглядає ефес його карабелі XVI ст.
• 
  Портрет Василя Родзянки, на якому він тримає свою карабелю
• 
  Карабеля XVIII ст. виготовлена у Львові^[21].
• 
  Карабеля першої половини XVII ст. з колекції Василя Тарновського^[22].
• 
  Карабеля з колекції Василя Тарновського. Клинок – кінець XVII ст., ефес модифікований в XIX – XX ст. Ймовірно, була подарунком Мазепи одному з осавулів^[23].
• 
  Карабеля XVIII ст. з колекції Василя Тарновського^[24]
• 
  Карабеля другої половини XVII ст. з колекції Василя Тарновського. Найімовірніше, належала представнику дрібної козацької старшини^[25].

Див. також

• Польсько-угорська шабля
• Гусарська шабля
• Чечуга
• Килидж

Примітки

1. Карабеля // Словник української мови : в 11 т. — Київ : Наукова думка, 1970—1980.
2. Квасневич, 2005, с. 54 – 67
3. Аствацатурян, 2002, с. 92
4. Тоїчкін, 2007, с. 51
5. Тоїчкін, 2013, с. 98
6. Zabłocki, 1989, с. 76
7. Тоїчкін, 2007, с. 207
8. Квасневич, 2005, С. 54
9. Тоїчкін, 2013, с. 99
10. Тоїчкін, 2013, с. 105
11. Тоїчкін, 2013, с. 104
12. Тоїчкін, 2013, с. 111
13. Квасневич, 2005, С. 67
14. Тоїчкін, 2013, с. 108
15. Польское наступательное вооружение. Ю. В. Квитковский. Архів оригіналу за 19 січня 2012. Процитовано 31 березня 2012.
16. Żygulski, 1986, с. 40
17. Аствацатурян, 2002, с. 92 - 93
18. Elgood, 2009
19. Ковалевська, 2014, с. 152
20. Ковалевська, 2014, с. 145, 151, 152
21. Dziewulski, p. 28
22. Тоїчкін, 2013, С. 298 – 304
23. Тоїчкін, 2013, С. 182 – 193
24. Тоїчкін, 2007, С. 182
25. Тоїчкін, 2013, С. 149 – 158

Література

Основна література

• Квасневич В. Польские сабли. — СПб. : Атлант, 2005. — 192 с.
• Тоїчкін Д. В. Клинкова зброя козацької старшини XVI — першої половини ХІХ ст.: проблеми атрибуції та класифікації / Денис Тоїчкін; Інститут історії України НАН України. — К. : Ін-т історії України НАНУ, 2013. — 464 с.
• Тоїчкін Д. В. Козацька шабля XVII–XVIII ст.: історико-зброєзнавче дослідження. — К. : Стилос, 2007. — 368 с.
• Аствацатурян Э. Г. Турецкое оружие в собрании Государственного исторического музея. — СПб. : Атлант, 2002. — 336 с.
• Zabłocki W. Cięcia prawdziwą szablą. — Warszawa: «Sport i Turystyka», 1989. — 248 s.

Подальше читання

• Żygulski Z. jun. Broń wschodnia. Turcja, Persja, Indie, Japonia.— Warszawa: KAW, 1986. — 176 s.
• Elgood R. The Arms of Greece and Her Balkan Neighbors in the Ottoman Era. — N. Y. : Thames & Hudson, 2009. — 336 p.
• Dziewulski M. Oriental Influences on Polish Arms: (Lecture presented on Ethnographic Arms and Armor Seminar in Timonium, 17th March 2007). — 35 p.

Інше

• Ковалевська О. О. Функції зображальних джерел XVII–XVIII ст. та їх еволюція // Український історичний журнал. — 2014. — № 5. — С. 142–156.