Міжнародний конгрес жінок

Офіцерки Національної та міжнародної ради жінок США на конгресі, що відбувся в Берліні, Німеччина, у червні 1904 року. У першому ряду за столиками (зліва направо) сидять жінки: Гелен Ленґ, Ішбель Абердін, Сьюзен Б. Ентоні, Мей Райт Сьюол, Каміль Відарт і Тереза Ф. Вілсон.

Міжнародний конгрес жінок — міжнародне зібрання національних груп жіночих рухів за виборче право з метою узгодження своїх активностей. Конгрес для жіночих організацій став способом створити офіційні засоби спілкування та надати жінкам більше можливостей ставити важливі питання, пов'язані з фемінізмом того часу. З 1878 року конгрес використовувався для низки феміністичних і пацифістських заходів. У ранніх конференціях брали участь кілька груп: Міжнародна рада жінок, Міжнародний альянс жінок і Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу.[1]

Перший Міжнародний конгрес з прав жінок зібрався в Парижі в 1878 році з нагоди третьої Всесвітньої паризької виставки. Історична подія, на якій були присутні багато представників, на зборах було ухвалено сім резолюцій, починаючи з ідеї, що «доросла жінка є рівною дорослому чоловікові».[2] Тема виборчого права жінок на Конгресі свідомо уникала, оскільки вона була надто дискусійною та підтримана не всіма присутніми. Юбертіна Оклер написала промову, в якій закликала надати французьким жінкам право голосу, але їй не дозволили виступити з нею в Конгресі. Натомість вона опублікувала її пізніше.[3] Емілі Вентурі виголосила пам'ятну заключну промову, в якій заявила

Минулого вечора один джентльмен, який виглядав дещо скептично щодо переваг нашого конгресу, запитав мене: "Ну, мадам, яку велику істину ви проголосили світові?". Я відповіла йому: "Місье, ми проголосили, що жінка - це людина". Він розсміявся. "Але, мадам, це ж банальність". Так і є. Але коли ця банальність... буде визнана людськими законами, обличчя світу зміниться. Звісно, тоді нам не потрібно буде збиратися на конгреси, щоб вимагати прав жінок.

Лондон, 1899 рік

[ред. | ред. код]

У 1899 році Міжнародний конгрес жінок зібрався разом із Міжнародною радою жінок у зв'язку з її 2-ю п'ятирічною зустріччю.[4] Конгрес було поділено на 5 секцій — кожна зі своїм окремим напрямком програмування: освітня, професійна, політична, соціальна, промислова та законодавча. Протоколи Конгресу були відредаговані тодішньою графинею Абердінською, яка була президенткою Міжнародної ради жінок на час проведення конгресу, і опублікована в комплекті разом зі Звітом про діяльність Ради з 2-ї п'ятирічної зустрічі Міжнародного конгресу жінок.[5][6]

Берлін, 1904 рік

[ред. | ред. код]
Докладніше: Третя конференція Міжнародного альянсу за виборчі права жінок

Ця конференція була зосереджена на чотирьох основних секціях; освіта, соціальна робота/установи, правове становище жінок (особливо виборче право), а також професії/можливості роботи, доступні для жінок. Офіцерки Німецької ради жінок були призначені відповідальними за цю конференцію. На цій конференції було засновано Міжнародний жіночий виборчий альянс (IWSA). Єдиною чорношкірою жінкою, яка була присутня на цій конференції та виступала на ній, була Мері Черч Террелл — співзасновниця і перша президентка Національної асоціації кольорових жінок у Вашингтоні, округ Колумбія. Вона також була на конференції в Цюріху в 1919 році.[7] На Берлінській конференції Мері Черч Террелл виступила з промовою під назвою «Прогрес і проблеми кольорових жінок».[8]

Амстердам, 1908 рік

[ред. | ред. код]
Докладніше: Четверта конференція Міжнародного альянсу за виборчі права жінок

Серед багатьох присутніх на амстердамському скликанні Міжнародного конгресу жінок була Ізабелла Форд.[9] Іншою важливою фігурою жіночого руху початку 1900-х років, яка виступала на цій конференції, була Керрі Чепмен Кетт. Під час дискусії на конференції вона говорила про важливість того, щоб жіноча історія була частиною світової історії.

Щоб відвідати цю конференцію в Амстердамі та почути все про успіх Міжнародного конгресу жінок до неї доєдналися жінки з Південної Африки та Австралії. Також був присутній представник чоловічої статі від «Чоловічої ліги Великобританії за надання прав жінкам»[10] (див. Чоловіча ліга за виборче право жінок).

Торонто, 1909 рік

[ред. | ред. код]

Цей конгрес відбувся під егідою Національної ради жінок Канади[11] відразу після 4-ї п'ятирічної зустрічі Міжнародної ради жінок.[12] Відбулися сесії з питань освіти, мистецтва, охорони здоров'я, промисловості, законів про жінок і дітей, літератури, професій для жінок, соціальної роботи та моральної реформи. Серед відомих доповідачок були Джейн Аддамс, Елізабет Кедбері, Анна Хвослеф, Міллісент Левесон-Ґавер, герцогиня Сазерлендська, Розалі Слотер Мортон, Еліза Річі, Еліс Саломон і Мей Райт Сіволл.[13]

Стокгольм, 1911 рік

[ред. | ред. код]
Докладніше: Шоста конференція Міжнародного альянсу за виборчі права жінок

Цю конференцію очолила Керрі Чепмен Кетт. Саме на цій конференції в Стокгольмі (1911) вісім чоловіків об'єдналися і створили Міжнародний чоловічий альянс за виборче право жінок. Ці чоловіки походили з Великої Британії, США, Франції, Німеччини та Голландії.

Гаага, 1915 рік

[ред. | ред. код]
Докладніше: Жінки в Гаазі

У той час, коли планувалося проведення цієї конференції, Перша світова війна була в розпалу, і конференція мала відбутися в Берліні 1915 року, але війна змінила ці плани.[14][15] Хоча війна могла спричинити перенесення конференції, саме війна надихнула цю зустріч Конгресу. Цей конгрес — більш відомий і званий Жіночим конгресом за мир або просто Гаазьким конгресом[16] — був частиною жіночого руху за мир. Понад 1300 делегаток із 12 країн зібралися на цій конференції, щоб обговорити та скласти пропозиції — засновані на тактиці переговорів — щодо припинення Першої світової війни. Три основні учасники конференції зі Сполучених Штатів, які взяли участь, були лауреат Нобелівської премії миру Лаура Джейн Аддамс, яка була присутня як президент Жіночої партії миру (яка була попередницею Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу) та інші лауреатки Нобелівської премії миру, професорка Емілі Грін Балч та Еліс Гамільтон.[15]

Серед інших учасників були Ліда Ґустава Гейманн, одна з 28 делегаток з Німеччини; Еммелін Петік-Лоуренс, Емілі Гобгаус і Крістал Макміллан з Великої Британії; Росіка Швіммер, угорська пацифістка та феміністка, лауреат Всесвітньої премії миру в 1937 році. Ще одним голосом під час цієї конференції, який говорив з іншими європейськими жінками про сприяння миру, була Алетта Якобс з Голландії та Емілія Фогельклоу. Алетта Якобс стала активною борчинею проти війни і закликала інших жінок по всьому світу робити те саме. Вона була тими жінками, які запросили на конференцію в Нідерландах Жіночу партію миру, де Джейн Аддамс фасилітувала зустріч і залучила різні групи жінок, щоб представити свої версії мирних резолюцій у різних країнах.

Єдиною делегаткою з Італії, яка відвідала цю конференцію була Роза Дженоні.[14] Вона представляла низку італійських жіночих організацій, і вона була однією із делегаток, призначених посланцями для відвідин воюючих і невоюючих урядів після Конгресу, щоб виступати за припинення війни.[14]

Протягом конференції французькі жінки відмовилися від участі в ній; вони заявили про свій намір не брати участь і не підтримувати Конгрес.[14] Запланована британська делегація із 180 осіб була значно скорочена через призупинення британським урядом комерційного поромного сполучення між Фолкстоном і Вліссінгеном.[16] та їхнє небажання видавати паспорти запропонованим делегаткам.[14]

У вересні 1915 року делегація поїхала до Сполучених Штатів, щоб зустрітися з президентом Вудро Вільсоном, щоб представити пропозицію щодо «Ліги нейтральних країн», яка могла б допомогти в посередництві для припинення війни.[17]

Цюріх, 1919 рік

[ред. | ред. код]

Ця конференція відбулася[18] одночасно з Паризькою мирною конференцією у Версалі та прийняла понад 200 жінок із 17 країн. Один із членів прокоментував, що німецька делегація була «в шрамах і зморщених голодом і нестатками, їх було ледве впізнати».[19] На цій конференції жінки з Міжнародного конгресу жінок перегрупувалися, щоб створити нову організацію — Міжнародну жіночу лігу за мир і свободу.[20] Головні цілі, поставлені Жіночою міжнародною лігою за мир і свободу на Цюрихській конференції, базувалися на просуванні миру, створенні рівності та встановленні практик, які сприяють об'єднанню світу. Джейн Аддамс була координатором Цюрихського конгресу. Саме на цьому засіданні Міжнародна жіноча ліга за мир і свободу пояснила свою точку зору щодо того, як Версальський договір міг покласти край Першій світовій війні, але він базувався на планах, які могли призвести до нової війни.[1]

Відень, 1921 рік

[ред. | ред. код]

Цей з'їзд завершився короткою резолюцією під назвою «Ревізія мирних договорів»:

Вважаючи, що мирні договори містять зачатки нових війн, цей Конгрес заявляє про необхідність перегляду мирних умов і вирішує зробити цей об'єкт своїм головним завданням.[21]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Rupp, Leila J. (1994). Constructing Internationalism: The Case of Transnational Women's Organizations, 1888-1945. The American Historical Review. 99 (5): 1571—1600. doi:10.2307/2168389. JSTOR 2168389.
  2. ↑ 'Women in Every Country' – The First International Congress of Women's Rights. Paris, 1878. Teaching Women's Rights From Past to Present. Women In World History. Процитовано 28 листопада 2011.
  3. ↑ Offen, Karen M. (2000). European feminisms, 1700–1950: a political history. Stanford University Press. с. 152. ISBN 978-0-8047-3420-2.
  4. ↑ Ishbel Gordon Marchioness of Aberdeen and Temair (1900). The International Congress of Women of 1899. T. F. Unwin. с. 1–.
  5. ↑ The Countess of Aberdeen, ред. (1900), Women in Professions, being the professional section of the International Congress of Women of 1899
  6. ↑ Butlin, F.M. (1899), International Congress of Women, Economic Journal, Blackwell Publishing, 9 (35): 450—455, doi:10.2307/2957075, JSTOR 2957075
  7. ↑ Montefiore, Dora B. (June 1904). The Women's Congress in Berlin. New Age. с. 363—364.
  8. ↑ Mary Church Terrell. The Journal of Negro History. 39 (4): 334—337. October 1954. doi:10.1086/JNHv39n4p334. JSTOR 2715413.
  9. ↑ Elizabeth Crawford (2 вересня 2003). The Women's Suffrage Movement: A Reference Guide 1866-1928. Routledge. с. 227–. ISBN 978-1-135-43402-1.
  10. ↑ Keller, Kristin Thoennes (1 січня 2006). Carrie Chapman Catt: A Voice for Women (англ.). Capstone. ISBN 9780756509910.
  11. ↑ Report of the International Congress of Women held in Toronto, Canada, June 24th-30th, 1909 Under the Auspices of the National Council of Women of Canada. Toronto: Geo. Parker & Sons, 1910.
  12. ↑ Report of Transactions of the Fourth Quinquennial Meeting Held at Toronto, Canada, June, 1909, with which Are Incorporated the Reports of the National Councils and of International Standing Committees for 1908—1909. London: Constable & Co., 1910.
  13. ↑ Report of the International Congress of Women held in Toronto, op. cit.
  14. ↑ а б в г д Paull, John (2018). The Women Who Tried to Stop the Great War. Global Leadership Initiatives for Conflict Resolution and Peacebuilding. Advances in Electronic Government, Digital Divide, and Regional Development. с. 249—266. doi:10.4018/978-1-5225-4993-2.ch012. ISBN 978-1-5225-4993-2.
  15. ↑ а б Sodney, John (2019). International Congress of Women. Salem Press Encyclopedia.
  16. ↑ а б Apr 28, 1915: International Congress of Women opens at The Hague [Архівовано 24 вересня 2015 у Wayback Machine.], history.com
  17. ↑ John Whiteclay Chambers (January 1991). The Eagle and the Dove: The American Peace Movement and United States Foreign Policy, 1900-1922. Syracuse University Press. с. 55—57. ISBN 978-0-8156-2519-3.
  18. ↑ Records of Women's International League for Peace and Freedom, DG 043 Part II Congress Reports, Swarthmore College Peace Collection. swarthmore.edu. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 11 квітня 2016.
  19. ↑ All Aboard The Peace Train - Arming All Sides. Arming All Sides (брит.). Архів оригіналу за 7 травня 2016. Процитовано 11 квітня 2016.
  20. ↑ Alonso, Harriet Hyman (2012). The Longest Living Women's Peace Organization in World History: The Women's International League for Peace and Freedom, 1915 to the Present.
  21. ↑ Naturalization, United States Congress House Committee on Immigration and (1930). Bill to Permit Oath of Allegiance by Candidates for Citizenship to be Made with Certain Reservations: Hearings ... on H.R. 3547. May 8-9, 1930. U.S. Government Printing Office. с. 69.

Посилання

[ред. | ред. код]