Повста́ння бабаї́, раніше називалося повстання Баба́ Ісха́ка (тур. Babaî Ayaklanması) — перший масовий виступ туркменських племен у державі Сельджуків, що відбулося з 1239 по 1240 або з 1240 по 1241 роки та було зумовлене соціальними й релігійними розбіжностями всередині держави. Духовним лідером повстання був Баба Ільяс[ru], військовими діями повстанців керував мурид Баба Ільяса Ісхак. Повстання остаточно підірвало й без того ослаблену сельджуцьку державу, підготувавши можливості для монгольського завоювання в 1241—1243 роках.
Абуль-Бака Шейх Баба Ільяс ібн Алі аль-Хорасані[ru], ймовірно, був туркменом та прибув в Анатолію разом з військом хорезмшаха Джелал ад-Діна в 1230 році. В Анатолії він оселився біля Амасії в селі Чат (зараз Ільяс)[1][2]. Там він зібрав муридів і побудував Завію, в якій їх навчав[3][2]. Його особистість була оповита легендами вже в XIII столітті, можливо, навіть при його житті, оскільки Симон де Сент-Квентін записав їх всього через кілька років після повстання[3]. Послідовники вважали Баба Ільяса ідентичним Хідру[4].
Виразник думки сельджуцького двору й сучасник подій Ібн Бібі[ru] писав, що Баба Ісхак народився в районі Самосати[3][5][6][7] близько 1204 року, а потім оселився в селі в районі Амасії[8]. Автор «Історії Амасії» Х. Хюсам ед-Дін виклав сумнівну версію, стверджуючи те, що Баба Ісхак був християнином і походив з родини Комнінів. Нібито, він хотів забрати в мусульман захоплені ними землі й створити грецьке царство зі столицею в Амації. Іслам за цією версією Ісхак прийняв удавано[3][6][9]. В. Гордльовський[ru] і В. Запорожець припускали, що дід Ісхака був християнином-несторіанцем із Сулейманії, який прийняв іслам і переселився в Самосату[3][8][6][9]. Це можливо, але сам Ісхак не був і не міг бути християнином[3]. Ібн Бібі називав його наполовину мусульманином і наполовину язичником[8]. Ісхак вмів жонглювти та робити фокуси, що допомагало, за словами недоброзичливо налаштованого Ібн Бібі, легко обманювати неосвічених туркменів[7]. Бувши учнем Баба Ільяса, Ісхак поширював шиїтські погляди[10].
Історики схиляються до того, що якийсь Баба Расуль проголосив себе пророком[3]. Як Баба Расуля історики називали або Баба Ільяса, або Баба Ісхака[3]. В. Гордльовський писав, що необхідно уважно вивчити всі джерела про повстання, щоб визначити, які ролі грали Баба Ільяс і Баба Ісхак[6]. Сібт ібн аль-Джаузі[ru] (близ. 1256, писав близько 1255), називав ватажка просто аль-Баба з Амасії[3][11]. Французький хроніст Симон де Сент-Квентін писав зі слів франкських найманців, що придушували повстання, і називав ватажка Paperoissole (Баба Расуль) та не розшифровував того, хто це був[3][11]. Ім'я Баба Ісхака як ватажка вперше з'явилося в праці Ібн Бібі (близ. 1284), сучасника подій (хоча й писав покоління по тому), але прізвисько «Баба Расуль» Ібн Бібі не згадував[12]. Ще кілька років тому Бар-Ебрей (пом. 1286), який жив у Малатії, писав, що ватажок повстання оголосив себе «Расулаллахом» (пророком Аллаха) і походив з Амасії[3][12]. Він чітко поділяв двох осіб — ватажка й Баба Исхака[13][12]. Частина цих авторів добре поінформовані про битви, але не згадували, що Баба Расуль був убитий, а його учень помстився за нього. У наступному столітті Ефлякі, агіограф Джелаладдіна Румі, вказував, що Хаджі Бекташ був учнем Баба Расуля. Османський історик XVI століття Мустафа аль-Джанабі, розділяючи очільника повстання та Ісхака, писав, що людина з Амації Баба (імені він не називав) підняв повстання проти Кей-Хосрова II (1237—1246). Зазнавши поразки, він був страчений разом зі своїм учнем Ісхаком за те, що, нібито, оголосив себе пророком[3].
А. Я. Оджак, вивчивши всі оповіді, стверджував, що було два лідери: духовний (Баба Ільяс) і військовий (Баба Ісхак). Усі джерела повідомляли, що людина, яка оголошувала себе пророком, мала титул Баба. При цьому «не повинно бути ніяких сумнівів» у тому, що Баба Ільяс мав цей титул. А ось Ісхака як Баба згадує тільки Ібн Бібі, інші ж називали його Ісхак-і Шамі (Ісхак з Дамаска), Шейх Ісхак або просто Ісхак. Ібн Бібі «переплутав ці дві особистості» або змішавши імена, або не розібрався в чутках про двох лідерів (в Кеферсуді й в Амації). Він злив дві особистості в персоні Ісхака та приписав йому титул «Посланника Бога». Ця помилка Ібн Бібі ввела в оману багатьох вчених, які вважали праці Ібн Бібі як достовірне джерело, враховуючи Ф. Кьопрюлю[ru] і (спочатку) К. Каен[ru][14][15]. У радянській історіографії теж було заведено слідувати версії Ібн Бібі. В. Гордльовський стверджував, що «посланником Аллаха» оголосив себе Баба Ісхак[6]. Інші радянські сходознавці так само плутали особистість Баба Ісхака й Баба Ільяса, або називаючи Расуллахом Ісхака, або взагалі не згадуючи Ільяса[8][8][16][17]. У середині XX століття була виявлена хроніка Ельвана Челебі, написана в XIV столітті, автор якої повідомляв, що є нащадком Баба Ільяса, й що Баба Расуль — це його предок. Ознайомившись з хронікою, К. Каен уже в 1969 році змінив думку[12].
Згідно з Ю. Авер'яновим у сучасній турецькій історіографії прийнята думка[3], що лідером повстання був Баба Ільяс, він же Баба Расуль, а Баба Ісхак був його мюридом, якого Ільяс послав у Хісн-Мансур для поширення вчення[3].
До недавнього часу історики не аналізували причин повстання. Ще в 1968 році К. Каен писав: «Ці події, що відбулися приблизно в 1240 році та тривали два або три роки, важко інтерпретувати. Не зрозуміло яким чином події на Сході, набіги та завоювання хорезмійців або монгольський натиск могли вплинути на умови життя туркмен в Центральній Малій Азії, й чи були які-небудь наслідки в результаті розширення влади Сельджукідів або поселення хорезмійців. Ми можемо тільки констатувати, що один з основних елементів населення був опозицією уряду Сельджукідів»[18].
У радянській історіографії було заведено виділяти лише економічні причини й називати повстання селянським[19][17][16][8]. Першим був В. Гордльовський, який писав, що повстання «відбулося ..., коли озлоблення селян сягнуло апогею. Безсумнівно, рух, піднятий дервішем Баба-Ісхаком у 1239 році, мала соціальний характер»[6]. За словами Гордльовського: «це була справжня класова боротьба, що переросла з антагонізму між селянами, понівечених кабальною працею, й феодалами-гнобителями»[6].
Головною працею сучасної науки щодо бабаї є монографія «Babailer İsyanı» («Повстання бабаї») «відомого турецького дослідника суфізму» А. Оджака[tr][3][20]. На думку вченого, для правильного розуміння цього повстання, його причин, цілей і його наслідків, потрібно зрозуміти ідеологію, що лежала в його основі[21].
Одна з відмінностей між кочовими та осілими жителями сельджуцької держави полягала в релігії. Сельджукіди офіційно були сунітами. Це відносилося для жителів міських центрів, але для племінного ійсільського населення було інакше ставлення. Ібн Батута в XIV столітті зауважив, що «жінки країни Рума не були покриті покривалом», а також що «жителі цієї країни суніти, але їдять гашиш». Визнавши себе офіційно мусульманами-сунітами, люди продовжували жити так, як і їхеі предки: їхеі жінки не закривали себе, а чоловіки продовжували вживати гашиш, який був основним засобом екстазу під час шаманських церемоній. Ашікпашазаде визнавав, що його предок не дотримувався приписів ісламу[22]. Туркмени-кочівники вели життя, яке не сприяло розумінню й виконанню вимог традиційного ісламу. Більшість з кочівників були неграмотними, їх не особливо турбували обряди, що вимагають осілого способу життя, їх не цікавили тонкі та складні теологічні проблеми[23][24]. За словами І. Мелікофф, «неосвічене й просочене забобонами населення не було готове до культурного та духовного впливу медресе»[22]. Тому серед них було поширене неортодоксальне розуміння ісламу, яке в їхньому середовищі змішувалося з традиційними доісламськими віруваннями, містицизмом та месіанськими ідеями. На кочівників мав великий вплив не ортодоксальний іслам, а суфізм з його містицизмом і спрощеними ідеями[23][24]. Нігделі Каді Ахмед ще в XIV столітті писав про кочові племена та їхніх представників, які не мали нічого спільного з ісламом, вірували в Маздака й практикували сексуальну свободу. Ймовірно, так у розумінні прихильника ортодоксального ісламу інтерпретувалися реалії кочового життя, в якій чоловіки та жінки були змушені працювати разом. Однак цей відгук передає й презирство до кочівників, яке відчувалося в ставленні до них з боку освіченого населення[23][24]. Серед осілих туркменів теж спостерігалася, хоч і меншою мірою, байдужість до ортодоксального ісламу й схильність прислухатися до дервішів і бродячих суфістських шейхів[25].
Серед причин повстання була зміна системи землекористування — власник ікта й тимарів намагалися перевести їх у спадкове володіння, що призводело до появи нових ікту і тимарів, що, своєю чергою, разом з тривалою міграцією в Анатолію все нових і нових племен, спричинило нестачу вільних земель для випасу стад[26].
Ще однією причиною, можливо, найважливішою, був кочовий спосіб життя туркмен-скотарів. Щоліта вони переганяли стада овець, коней і верблюдів у пошуках необхідних пасовищ на гірських плато, а перед холодами поверталися до місць зимівлі. Під час цих кочівель витоптували поля й виноградники, скотарі грабували населені пункти, які траплялися на шляху, між селянами-хліборобами та кочівниками-скотарями постійно відбувалися конфлікти, а іноді скотарі суперничали один з одним через пасовища. Відмінності між способом життя осілих і кочових туркменів, і викликані цими відмінностями розбіжності породжували ворожнечу між ними. Міські турки називали кочових «дурними», «тиранами», «нечистими», «брудними». Натомість кочівники називали городян «ледарями»[27]. Уряд сельджуків надавав перевагу іранцям, які не любили туркменів. Мабуть, туркмени відчували себе небажаними у своїй державі. Цей соціальний конфлікт і протистояння туркмен між собою й з центральною владою, можливо, зіграли головну роль у повстанні[27].
Повстанню сприяли політичні обставини та високі податки в період правління Кей-Хосрова, який зійшов на престол в 1237 році й, ведучи розгульне життя, відійшов від державних справ[28]. А. Оджак[tr] припустив, що деякі державні діячі або представники груп, ворожих Кей-Хосрову і його візиру, могли таємно домовитися з туркменськими вождями. Але, за словами Оджака, «довести такі політичні комбінації не завжди можливо, навіть якщо вони дійсно трапляються»[29]. На думку А.Оджака, міг бути зв'язок лідерів повстання з хорезмійцями, незадоволеними смертю у в'язниці свого лідера, арештованого за наказом Кей-Хосрова[30]. Крім того, із політичних сил, зацікавлених у підриві влади сельджуків, А. Оджак називав монголів і Айюбідів[31].
Баба Ільяс оголосив у 1237 Кей-Хосрова п'яницею, що забув про Бога, і стверджував, що він сам посланий Аллахом для боротьби з несправедливістю[3][6]. За дорученням Баба Ільяса Баба Ісхак об'єднав навколо себе муридів, які розповсюджували його ідеї[5][8]. Баба Ісхак був відправлений для пропаганди в Південно-Східну Анатолію, де було багато селян-немусульман, оскільки він сам був з Кеферсуда й з сім'ї іммігрантів[32]. Баба Ільяс призначив день виступу та послав учнів підготувати народ в районі Амасії, Токату, Сівасу, Стамбулу, Марашу, Кеферсуду, Малатії, Ельбістану[3]. Ібн Бібі писав, що Баба Расуль звертався до хорезмійців, закликаючи приєднатися до повстання[3][6].
Джерела датують початок повстання по-різному, в основному 1239[5][6][16] або 1240[3] роком (Бар-Ебрей датував його жовтнем-листопадом чи 1240, чи то 1241 року[33], османський історик аль-Джанабі датував повстання 637 роком Хіджри, Ібн Бібі не датовав повстання[3]).
Згідно з Ельваном Челебі, повстання почалося в середу 10 мухаррама 637 року (12 серпня 1239). Однак, згідно зі сьогоднішніми точнішими розрахунками, цей день не була середовищем, а п'ятницею. За словами Ірен Бельдічану, через орфографічні помилки дата, зазначена Ельваном Челебі, була неправильно прочитана. Згідно з виправленим текстом, повстання почалося 10 мухаррема 638 року (1 серпня 1240). За словами А.Оджака, той факт, що цей день збігається зі середою, підтверджує вірність твердження Бельдичану[34].
На заклики лідера відгукнулося багато селян і кочовики[5]. Туркмени таємно готували повстання два роки[3]. Вони почали продавати овець і купувати коней і зброю[8][32] («продали своїх ослів, і своїх волів і своїх овець, і купили коней, і сіли на них»[33]). Орудж-бек, османський історик XV століття, писав, що султан Кей-Хосров II напав на Баба Ільяса першим[3]. Однак сучасники подій стверджують, що повстання почалося з виступів туркменів поблизу Марашу та Ельбістану[5][3].
Спочатку Баба Ісхак захопив Кеферсуд, потім Хісн-Мансур, Гергер[ru] , Кяхту[3], Самосату[3][35][8]. Потім повстанці попрямували до Малатії, грабуючи та спалюючи все на своєму шляху. Учасникам повстання Баба Ісхак обіцяв частку здобутого, інших наказав безжально вбивати[3][8]. І повсталі вбивали всіх, хто відмовлявся визнати Баба Ільяса пророком — і християн, і мусульман[3][35][8]. Як писав Бар-Ебрей, «вони вбивали кожного, хто не визнавав, що Баба був "божественним Апостолом і Пророком"». На сторону повсталих частково перейшло військо правителя Малатії в 1241 році[3]. Кей-Хосров II запросив для придушення повстання в район Малатьи плем'я герміян з його вождем Музафереддіном бен Алішір на чолі, але той двічі зазнав біля Малатії поразки від заколотників[5][3]. У війську Музаффереддіна було, за словами Бар-Ебрео, 500 воїнів і 50 лучників-ченців з монастиря Бар-саум[35].
Ільяс на ношах муридами урочисто вступив в Амасію[3]. Баба Ісхак після захоплення Токату повів військо заколотників до Амасії для з'єднання з Баба Ільясом. По дорозі до Амасії повсталі напали на Сівас. Місцеві туркменські кочівники примкнули до повсталих. Серед них були племена чепні та афшар (з останнього походили Караманіди)[3][8]. Жителі Сівасу не бажали приєднуватися до шиїтського руху бабаї, ійчинили опір разом з гарнізоном. Захопивши місто, повстанці розправилися з частиною городян і повісили командира гарнізону (ігдішбаші)[8][5].
Чекаючи Баба Ісхака в Амасії, Баба Ільяс, за словами Симона де Сент-Квентіна, закликав своїх послідовників боротися без страху, запевняючи, що їх захищає бог. Але після смерті восьми осіб інші занепокоїлися і запитали його: «Чому ти обдурив нас і інших?» Баба Ільяс відповів: «Завтра я поговорю з Богом у присутності всіх вас і запитаю, чому з нами трапилося це нещастя»[36].
Кей-Хосров послав на придушення повстання свого Атабека, Хаджі Мубарізеддіна Армаганшаха, який взяв в облогу Амасію[3]. Сили повсталих Симон де Сент-Квентін оцінював у 3000 осіб, ймовірно, це були лише учні-шиїти[3]. Армаганшах прибув в Амасію перед приходом повсталих. Він зайняв місто, заарештував Баба Ільяса й стратив його, повісивши його на мурі[3][8]. Дізнавшись про страту свого лідера, повстанці атакували війська Армаганшаха. У наступному бою заколотники знищили армію Армаганшаха, а його стратили. Не виявивши в місті тіла свого вождя, заколотники оголосили, що він не загинув[8][8].
Потім повсталі виступили в напрямку столиці сельджуцьких султанів, Кон'ї[8][8]. Відповідно до джерел, армія Баба Ісхака становила від 3 до 6 тисяч людей, а в армії сельджуків було від 12 до 60 тисяч осіб, включаючи близько 300 або 1000 найманих франкських солдатів. Останнє зіткнення повстанців з армією сельджуків відбулося в листопаді 1240 року на рівнині Малія, на північний схід від Киршехіру. За описом подій, залишеним Ібн Бібі, 60 тисячне сельджуцьке військо з Ерзінджану пройшло через Сівас і Кайсері, й в Киршехірі зустрілося з бунтівниками[8][5]. За описом Бар-Ебрео сельджуцьке військо виявилося безсилим, і «тисяча франкських вершників, хто перебував на службі султана, кинулися на заблукалих людей і розсіяли їх[35]. Араби теж приєдналися до них, і вони оточили туркменів та знищили їх повністю, і з них вони не залишили жодної істоти, ні чоловіка, ні жінки, ні дитини, ні тварини. Так ця єресь була погашена»[8][35]. Ібн Бібі також писав, що заколотники були винищені поголовно, помилували лише дітей віком до двох-трьох років[3][5]. У цьому побоїщі загинув і Ісхак[37]. Сталося це через два роки після початку повстання.
Й. Хаммер, посилаючись на Дженабі[tr], писав, що взяті в полон Баба-Ільяс і Ісхак «настільки просунулися в ласці Своїй у султана, що Мевляна Джелал-ед-дін і його соратники повністю відійшли від нього»[6][38].
На думку Е. Вернера[de]: «повстання стало виразом посилення туркмен і феодального розпаду султанату. Повстання також набуло антифеодальнмх рис та стало класовою війною»[39]. Згідно з А. Новічевим, це було «перше в історії Туреччини селянське повстання» й «одне з найбільших народних повстань у Середні віки на Близькому сході»[16]. За словами В. Запорожця, «яка не мала аналогів в історії сельджуцької держави, соціально-політичний рух Баба Ісхака зворушив країну». За словами В. Запорожця, повстання охопило більшу частину території сельджуцької держави, й для придушення повстання султану довелося мобілізувати всі свої сили[8], тим самим залучити війська, які могли б бути використані в інших місцях[18]. Держава виявилася після придушення повстання серйозно ослабленою. За словами Д. Єремєєва і М. Мейєра, це повстання свідчило про внутрішнє ослаблення султанату перед навалою монголів. У кінці 1242 року Байджу зайняв Ерзурум, а 26 червня 1243 року Кей-Хосров і його союзники зазнали поразки при Кесе-дазі[5].