Польсько-угорська шабля — це тип шаблі, що сформувався у XVI–XVII столітті в Угорщині під східним впливом[1][2]. З другої половини XVI ст. ці шаблі набули характерних рис: верхів’я дещо збільшене, нахилене вперед, сплющене, мигдалеподібної форми; гарда у вигляді хрестовини з дуже довгими кільйонами; руків’я конічної форми; клинок слабо викривлений, в останній третині утворює велику єлмань[1].
Шаблі у мадярів з'явилися ще в IX ст.. Проте починаючи з X ст. Угорщина розвивалася в європейському руслі й прийняла за основну клинкову зброю європейські мечі, хоч і шаблі не припинились виготовлятися. В XVI ст., після завоювання османами Угорщини, на цій території знову основною клинковою зброєю стала шабля. Тоді й виник угорський тип шаблі. Внаслідок впливу османського зброярства, цей тип отримав довгий клинок з масивною двоклинковою єлманню. Окрім того, місцевої інтерпретації зазнало османське верхів'я-ковпачок, що на угорських теренах набуло мигдалеподібної форми. Проте довгі кільйони (вуса) угорських шабель були успадковані від угорських мечів, а шипи були результатом трансформації у західноєвропейському стилі східного перехрестя. Таким чином в угорських шаблях поєдналися угорські та османські зброярські мотиви[3].
В Польщі угорські шаблі поширилися за часів правління угорсько-польського короля Стефана Баторія (р. п. 1576–1586). У Польщі цей різновид отримав свої особливості[2]. Таким чином утворився польсько-угорський тип шаблі. Дослідники відзначають, що ці шаблі також поділяються на 4 підтипи[4]. У ВКЛ угорські шаблі поширилися раніше, приблизно на початку XVI ст.[5].
Польсько-угорські шаблі можемо бачити на наступних іконографічних джерелах: