Пітер Бордман

Пітер Бордман
Народився25 грудня 1950(1950-12-25)
Стокпорт, Великий Манчестер, Велика Британія
Помер17 травня 1982(1982-05-17) (31 рік)
Джомолунгма
Країна Велика Британія
Діяльністьальпініст
Alma materНоттінгемський університет і Stockport Grammar Schoold
Знання мованглійська
Нагороди

Пітер Девід Бордман (англ. Peter David Boardman; 25 грудня 1950(1950грудня25), Бремголл[en], Стокпорт, Великий Манчестер — 17 травня 1982, Еверест) — британський альпініст, гірський провідник, письменник — лауреат премії Джона Луеліна Різа[en]. Здійснив низку видатних для свого часу сходжень у різних куточках планети, серед яких перші південно-західною стіною на Еверест і північним гребенем на Канченджанґу, першосходження на Конгур і південну вершину Гауришанкари.

Зник безвісти 17 травня 1982 року разом із Джо Таскером під час сходження на Еверест раніше не пройденим північно-східним гребенем вершини. Його тіло виявили лише через десять років, обставини трагедії не з'ясовано.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився у Бремголлі молодшим із синів Алана та Дороті Бордманов. Там же закінчив початкову (англ. Nevill Road County Primary School) та середню (англ. Stockport Grammar School) школи. Ще у підлітковому віці двічі побував на Корсиці, в горах якої вперше відчув смак «свободи пересування, легкості, з якою крізь гірську країну на своїх плечах я ніс прихисток, тепло, їжу та паливо»[1][2].

У 1966 році вступив до Манчестерського гірничого клубу (англ. Mynydd Climbing Club), в якому почав серйозно займатися гірською підготовкою зі своїм другом зі шкільних років Беррі Монкменом, а трохи пізніше з Дейвом Поунеллом. У клубі він швидко став провідним VS-клаймбером[К 1] гравелітами та скельними маршрутами Пік-Дистрикт. У 1968 році вперше побував у Пеннінських Альпах, де швидко опанував класичні маршрути, ставши найкращим із британських скелелазів[3] свого часу. Протягом 1970—1973 років зробив швидкісне сходження північно-західним ребром на Ле Дрю (з Крісом Фіцг'югом (англ. Chris Fitzhugh))[4], а також першим з британців пройшов диретисиму[К 2] Північної стіни Олану[en], північну стіну Нестгорна та диретисиму північної стіни Брайтгорна[1][5].

Ще зі школи Бордман цікавився літературою. Він вступив до Ноттінгемського університету, який закінчив зі ступенем у галузі англійської літератури. У 1973 році здобув диплом викладача в Університетському коледжі Північного Уельсу (Бангор), проте працювати за професією, в буквальному сенсі цього слова, йому не довелося. У вересні 1973 року він влаштувався у Glenmore Lodge — національний навчальний центр екстремальних видів спорту, і у вересні 1977 року отримав свідоцтво інструктора з гірничої підготовки (англ. The Mountain Guide Carnet)[1].

У 1975 році став членом Британської ради з альпінізму[en] на посаді національного представника (англ. National Officer). Попри невеликий досвід роботи в різних міжнародних комітетах і робочих групах, він швидко освоївся на цій посаді, налагодивши численні контакти як з альпіністами-початківцями, так і з різними альпклубами. 1979 року Бордмана обрано президентом Асоціації британських гірських провідників (BMG). Набутий досвід роботи у Раді разом з умінням вести переговори та знанням політики у галузі розвитку міжнародного альпінізму значною мірою сприяли тому, що у 1977 році BMG стала повноправним членом Міжнародного об'єднання гірських провідників[en][6].

Після трагічної загибелі Дугала Гестона, у січні 1978 року Бордман очолив Міжнародну школу альпінізму (англ. International School of Mountaineering - ISM) у швейцарському Лезені та залишався її керівником аж до своєї трагічної загибелі[7]. На цій роботі йому пощастило поєднати те, що він любив найбільше — гори та викладацьку діяльність. Сходження як для інструктора ніколи не були для нього рутиною і приносили задоволення як його партнерам, так і йому самому[1].

Кар'єра в альпінізмі

[ред. | ред. код]

Першою великою самостійною експедицією Бордмана стала поїздка до Афганістану (Гіндукуш) у 1972 році разом із командою з університетського гірничого клубу, головою якого Пітер був з 1971 до 1972 роки. В рамках експедиції вдалося здійснити цілу низку сходжень, серед яких особливо виділяють перші північною стіною на Koh-I-Khaaik і перше на Koh-i-Mondi. Ці сходження отримали високу оцінку альпіністського товариства[1][5].

K2 з північного боку

У 1974 році Бордман разом із Роджером О'Донованом (англ. Roger O’Donovan) зробив перше сходження південною стіною на Ден-Бірд[en] (Аляска). У першій половині 1975 року він побував на Кавказі, а влітку на запрошення Кріса Бонінгтона приєднався до британської експедиції на Еверест південно-західною стіною, в якій був наймолодшим із її учасників. «Пітер був старанним і дисциплінованим членом команди, хоча трохи замкнутим у соціальному плані. Він був, безумовно, одним із найсильніших альпіністів, і тому його обрано для другого сходження південно-західною стіною слідом за Дугалом Гестоном та Дагом Скоттом». 26 вересня 1975 року о 1:40 пополудні Бордман та шерпа Петемба (англ. Pertemba) досягли вершини Евересту[1]. Проте їхнє досягнення було затьмарено — цього ж дня під час сходження зник безвісти Мік Берк, ще один учасник їхньої штурмової групи[К 3].

У 1976 році разом з Джо Таскером Пітер здійснив сходження найскладнішою західною стіною на Чангабанг — 1700 метрах вертикальних і нависальних скель, покритих плямами натікального льоду (друге сходження на вершину). Кріс Бонінгтон назвав цей маршрут «найскладнішим у Гімалаях», а редактор журналу «Маунтайн магазін» Кен Вілсон, раніше оцінюючи шанси на успіх Таскера та Бордма, скептично сказав, що «він не виглядає маршрутом для одружених чоловіків»[9]. Про це сходження Піт написав книгу «Сяйна гора», яка у 1979 році отримала премію Джона Луелліна Різа як найкраща робота року у галузі літератури[10].

1978 року взяв участь в експедиції Бонінгтона на К2 західним ребром, проте вона не досягла значних результатів, оскільки після загибелі в лавині її учасника Ніка Есткурта[en] була згорнута керівником[11]. На Різдво — на початку наступного 1979 року у Снігових горах Нової Гвінеї разом з Гіларі Колінз — своєю майбутньою дружиною, Піт піднявся на Джаю і Дугундугу (Dugundugu), а навесні разом з Таскером, Скоттом і Джорджем Беттембургом пройшов альпєм маршрут (північним гребенем) на Канченджанґу[1][12][13]. Восени цього ж року Бордман очолив британо-непальську експедицію на Гаурішанкару — гору, яка через свою складність отримала репутацію «Гімалайського Айгера»[К 4]. До складу альпіністської групи увійшли Джон Баррі (англ. John Barry), Тім Ліч (англ. Tim Leach), швейцарець Гай Найтардт (англ. Guy Neithardt) і шерпа Пемба Лама (англ. Sherpa Pemba Lama). 9 листопада Бордман, Ліч, Найтардт і Пемба здійснили перше в історії сходження на південну вершину Гаурішанкарі (7010 м, західним гребенем)[15][16]. Про свої сходження протягом цього року в малозвіданих районах планети Піт написав книгу «Священні вершини», яка була видана лише 1982 року — вже після загибелі автора. У ній є і романтична любов до гір, непідробний інтерес письменника до їхньої історії та топографії, а також описані нюанси різних стилів експедицій у гори[5].

1980 року разом з Джо Таскером, Дагом Скоттом і Діком Реншоу Бордман повернувся на Західне ребро Чогорі (на маршрут 1978 року Бонінгтона), але їм вдалося просунутися лише на кілька сотень метрів вище, ніж у попередній спробі (~ до 7000 м)[11]. Скотт після цього повернувся додому, а Бордман та інші учасники спробували піднятися ребром Абруццького (класичним маршрутом). Їм вдалося досягти позначки трохи вище за 8000 метрів, після чого негода змусила їх відступити[17].

Наступного року Піт у складі британської експедиції Майкла Ворда (англ. Michael Ward — лікар легендарної експедиції на Еверест-1953) у Китай (англ. The British Kongur Expedition) разом з Крісом Бонінгтоном, Аланом Роузом і Джо Таскером 12 липня здійснив перше в історії сходження на 37 за висотою у світі та найвищу вершину китайської (практично недослідженої на той час) частини Паміра Конгур (7649). Здійснене в альпійському стилі, сходження на цю вершину (трохи менше як 8000 метрів заввишки) стало одним із найчудовіших, але при цьому мало відомих альпіністських досягнень 1980 років[18][19][20].

Остання експедиція

[ред. | ред. код]
Північно-східний гребінь Евересту (висхідний до вершини ліворуч від центру)

У березні 1982 року Піт Бордман, Джо Таскер і Дік Реншоу увійшли до складу організованої Крісом Бонінгтоном невеликої експедиції на Еверест, метою якої було сходження на найвищу точку планети раніше непройденим і технічно дуже складним північно-східним гребенем. Протягом майже двох місяців альпіністська група опрацьовувала новий маршрут і напередодні вирішального штурму було досягнуто висоти 8100 метрів. 15 травня Таскер і Бордман вийшли на штурм вершини з передового базового табору (Бонінгтон відмовився від сходження через свій фізичний стан та гіршу акліматизацію, а Дік Реншоу через проблеми зі здоров'ям). Того ж дня вони без проблем дійшли до снігової печери на 6812 м, а 16 травня до третього табору — снігової печери на 7850 м. 17-го альпіністи планували пройти ключову ділянку маршруту — Три башточки, і вийти на класичний маршрут із північного сідла. Востаннє їх спостерігали у телескоп увечері близько 21.00 17 травня поблизу Другого жандарма (Second Pinnacle (8250 м)). 18 травня візуальний контакт встановити не вдалося. 19-го Бонінгтон й Едріан Гордон піднялися на північне сідло, звідки протягом 2-х днів спостерігали за маршрутом — але безрезультатно. Через 10 днів відсутності Пітера Бордмана та Джо Таскера визнали загиблими[21][22][23].

Тіло Пітера Бордмана було знайдено лише 1992 року японсько-казахстанською експедицією на сніговому схилі поблизу вершини Другого жандарма (з боку Евересту), тіло Таскера поки так і не виявлено. Точні обставини трагедії невідомі[24][25].

Особисте життя, пам'ять

[ред. | ред. код]

У 1980 році Піт одружився з Гіларі Коллінз (англ. Hilary Collins). Він познайомився з нею у 1974 році і протягом наступних шести років вона була постійним супутником у його подорожах, зокрема, вони здійснили спільні сходження на Кенію та Кіліманджаро[1].

Як данина пам'яті Джо Таскера та Пітера Бордмана Кріс Бонінгтон заснував благодійний фонд The Boardman Tasker Charitable Trust, який здійснює підтримку авторів літературних творів, головною темою яких є гори. Фондом щорічно надається спеціальна премія[en][26].

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Peter Boardman, Joe Tasker. The Shining Mountain: Two Men on Changabang's West Wall. — Hodder and Stoughton. — 1978. — 192 p. — ISBN 9780340223758.
  • Peter Boardman. Sacred Summits: A Climber's Year. — Hodder and Stoughton, 1982. — 264 p. — ISBN 9780340246597.
  • Clint Willis. The Boys of Everest. — Da Capo Press, 2007. — 560 p. — ISBN 9780786720248.
  • Maurice Isserman, Stewart Weaver. Fallen Giants. A History of Himalayan Mountaineering from the Age of Empire to the Age of Extremes. — Yale University Press. — USA, 2008. — 592 p. — ISBN 978-0-300-11501-7.
  • Peter Boardman. Foreword. A Great Partnership/Chris Bonington // The Shining Mountain. — Vertebrate Publishing, 2013. — 300 p. — ISBN 9781906148768.
  • Stephen Venables. 1976 Two on Changabang West Wall // First Ascent. — Hachette UK, 2014. — 224 p. — ISBN 9781844037988.

Виноски

[ред. | ред. код]
  1. ↑ У британській системі категорування маршрутів Very Severe (VS) - дуже складна
  2. ↑ Найкоротший шлях від підніжжя вершини до верху
  3. ↑ На штурм вершини майже одночасно вийшли четверо альпіністів. Мартін Бойсен зійшов з маршруту через проблеми з кисневим обладнанням. Міка Берка востаннє бачили Бордман і Петемба під час спуску з вершини в умовах погіршення погоди. До вершини Міку залишалося близько сотні метрів за висотою за простим гребеневим маршрутом - він навіть запропонував Бордману і Петембі повернутися назад, щоб зняти момент сходження. Через проблеми з кисневим обладнанням у Бордмана альпіністи домовилися розпочати спільний спуск трохи нижче, але зустріч так і не відбулася.[8]
  4. ↑ До 1979 року на гору було зроблено п'ять безуспішних спроб сходжень, зокрема 1964 року Дона Вілланса, Єна Гоуелла і Єна Клафа (під керівництвом Денніса Грея). Лише 8 травня 1979 року американській експедиції Ел Ріда вдалося піднятися на головну — північну вершину масиву (Джон Роскеллі та шерпа Додже). До складу експедиції також входив Петемба - напарник Бордмана зі сходження на Еверест[14].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д е ж и Charles Clarke. Peter D. Boardman 1950—1982 / John Fairley // The Alpine Journal. — 1983. — 15 November. — P. 265—269. Архівовано з джерела 4 березня 2016.
  2. ↑ Peter D Boardman, December 1981. Pete Boardman memorial calendar and Stockport Grammar memories (англ.). Stockport Grammar School. Архів оригіналу за 24 вересня 2015. Процитовано 29 жовтня 2016.
  3. ↑ Willis, 2007, с. 241.
  4. ↑ Climbs and regional notes // Alpine Journal. — 1971. — 15 November. — P. 194. Архівовано з джерела 4 березня 2016.
  5. ↑ а б в Chris Bonington. In memoriam, Peter Boardman and Joe Tasker / Harish Kapadia // The Himalayan Journal[en]. — The Himalayan Club[en], 1983. — Vol. 39 (15 November). Архівовано з джерела 1 листопада 2016.
  6. ↑ Our history (англ.). BMG. Архів оригіналу за 31 жовтня 2016. Процитовано 29 жовтня 2016.
  7. ↑ ISM Historical (англ.). International School of Mountaineering. Архів оригіналу за 31 жовтня 2016. Процитовано 29 жовтня 2016.
  8. ↑ Everest '96: Leaving someone to die… (англ.). eNews Channel Africa. 24 травня 2016. Архів оригіналу за 25 травня 2016. Процитовано 31 жовтня 2016.
  9. ↑ Isserman, 2008, с. 440.
  10. ↑ The John Llewellyn Rhys Prize (англ.). Literary Festivals UK. Архів оригіналу за 31 липня 2016. Процитовано 31 жовтня 2016.
  11. ↑ а б Isserman, 2008, с. 427.
  12. ↑ Dick Renshaw. Joe Tasker (1948-82) (PDF) (англ.). The Boardman Tasker Charitable Trust. Архів оригіналу (PDF) за 5 березня 2016. Процитовано 28 червня 2016.
  13. ↑ Doug Scott. The british Kangchengjunga expedition 1979 / Harish Kapadia // The Himalayan Journal[en]. — The Himalayan Club[en], 1980. — Vol. 36 (15 November). Архівовано з джерела 6 листопада 2016.
  14. ↑ Al Read. The Nepalese-American Gaurishankar Expedition : [арх. 6 жовтня 2014] // American alpine club. — 1980. — Vol. 22. — P. 417.
  15. ↑ Peter Boardman. The british-nepalese Gauri Shankar expedition, 1979 / Harish Kapadia // The Himalayan Journal[en]. — The Himalayan Club[en], 1981. — Vol. 37 (15 November). Архівовано з джерела 6 листопада 2016.
  16. ↑ John Barry. Come on lads — it's no worse than the Midi/Plan // The Alpine Journal. — 1981. — Vol. 86, no. 330 (15 November). — P. 39—47. Архівовано з джерела 4 березня 2016.
  17. ↑ Boardman, 2013.
  18. ↑ Charles Clarke (4 серпня 2006). Kongur (англ.). The British Mountaineering Council. Архів оригіналу за 10 листопада 2016. Процитовано 9 листопада 2016.
  19. ↑ Stephen Goodwin. Michael Ward (англ.). The Independent. Архів оригіналу за 10 листопада 2016. Процитовано 9 листопада 2016.
  20. ↑ Christian Bonington. The british Kongur expedition to China / Harish Kapadia // The Himalayan Journal[en]. — The Himalayan Club[en], 1982. — Vol. 38 (15 November). Архівовано з джерела 15 березня 2016.
  21. ↑ Christian Bonington. The Loss of Peter Boardman and Joe Tasker / John Fairley // The Alpine Journal. — 1983. — 15 November. — P. 262—265. Архівовано з джерела 4 березня 2016.
  22. ↑ Cristopher S. Wren (7 червня 1982). Britons die trying an unclimbed way up Everest. The New York Times (англ.). Архів оригіналу за 24 червня 2016. Процитовано 25 травня 2016.
  23. ↑ From the archive, 11 June 1982: Climbers relive Everest disaster. The Guardian (англ.). 11 червня 1982. Архів оригіналу за 28 серпня 2016. Процитовано 25 травня 2016.
  24. ↑ Maria Coffey (1 вересня 2003). The Survivors (англ.). Outside. Архів оригіналу за 13 травня 2016. Процитовано 1 липня 2016.
  25. ↑ Motomo Ohmiya, Valeri Khrishchaty. Everest's Northeast Ridge // American Alpine Journal[en]. — American Alpine Club, 1993. — Vol. 35 (15 November). — P. 15—18. Архівовано з джерела 17 серпня 2016.
  26. ↑ The Boardman Tasker Charitable Trust. The Boardman Tasker Charitable Trust. Архів оригіналу за 19 листопада 2016. Процитовано 18 листопада 2016.

Посилання

[ред. | ред. код]