Радянські депортації з Латвії

Радянські депортації з Латвії
Країна  СРСР Редагувати інформацію у Вікіданих

Радянські депортації з Латвії — серія масових депортацій Радянським Союзом з Латвії в 1941 році та 1945—1951 роках, під час яких близько 60 000 мешканців Латвії було депортовано до непривітних віддалених районів Радянського Союзу, який окупував країну в 1940 і знову у 1944/1945 рр. Подібні депортації були організовані радянським режимом в сусідніх окупованих країнах Балтії Естонії та Литві.

Поряд із меншими примусовими перевезеннями населення, основними хвилями депортації були:

  • Червнева депортація 14 червня 1941 року близько 14 000–15 500 осіб та їхніх родин, у тому числі дітей віком до 10 років.[1][2] Ця хвиля депортацій була здебільшого спрямована проти місцевої латиської інтелігенції та інтелігенції меншин, а також політично-соціально-економічної еліти, яку радянські служби безпеки називали «підозрілими та соціально чужими елементами».[3][4] З усіх депортованих приблизно 5000 або близько 34 %-40 % від загальної кількості померли у вигнанні, у дорозі або під час страт;[5]
  • Друга депортація в рамках операції «Прибій» 25 березня 1949 року, коли було депортовано 42 113–43 тис. осіб.[3][6] Цього разу жертвами стали здебільшого селяни-одноосібники разом із членами їхніх сімей, які відмовлялися вступати до новостворених колгоспів і були занесені до «куркульських списків» 1947 року, а також члени та прибічники збройних формувань антирадянського опору.[7][8] Із загальної кількості депортованих понад 5000 осіб загинули на засланні.[5]

Серед них інколи виділяють також депортації 1944 року.[9][10]

З Латвії переважно переселяли в Амурську, Томську та Омську області. Під час радянської окупації відбулося декілька менш масштабних депортацій, особливо етнічних німців, осіб без громадянства з Риги та Свідків Єгови. Після десталінізації ув'язнення в табори було покаранням для людей, які займалися «антирадянською» поведінкою.[5]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Schwartz, Katrina Z. S. (2006). Nature and National Identity After Communism: Globalizing the Ethnoscape (англ.). University of Pittsburgh Pre. с. 54—56. ISBN 978-0-8229-7314-0.
  2. ↑ Donald, Stephanie; Brūveris, Klāra (9 лютого 2017), Hemelryk Donald, Stephanie; Wilson, Emma; Wright, Sarah (ред.), The Lost Children of Latvia: Deportees and Postmemory in Dzintra Geka's The Children of Siberia, Childhood and Nation in Contemporary World Cinema: borders and encounters (англ.), New York: Bloomsbury Academic: 63—88, ISBN 978-1-5013-1858-0, архів оригіналу за 12 травня 2021, процитовано 18 грудня 2020
  3. ↑ а б Rislakki, Jukka (2008). The Case for Latvia: Disinformation Campaigns Against a Small Nation : Fourteen Hard Questions and Straight Answers about a Baltic Country (англ.). Rodopi. с. 159.–161. ISBN 978-90-420-2423-6.
  4. ↑ Ellington, Lucien (2005). Eastern Europe: An Introduction to the People, Lands, and Culture (англ.). ABC-CLIO. с. 134. ISBN 978-1-57607-800-6.
  5. ↑ а б в Latvia - Repressions. Latvia | Communist Crimes (англ.). Estonian Institute of Historical Memory. Процитовано 5 серпня 2020.
  6. ↑ Soviet Mass Deportations from Latvia. Ministry of Foreign Affairs of Latvia. 16 серпня 2004. Архів оригіналу за 10 червня 2020. Процитовано 6 червня 2020.
  7. ↑ Ph.D, Kevin C. O'Connor (4 червня 2015). The History of the Baltic States, 2nd Edition (англ.). ABC-CLIO. с. 178, 179. ISBN 978-1-61069-916-7.
  8. ↑ Schwartz, Katrina Z. S. Nature and National Identity After Communism: Globalizing the Ethnoscape (англ.). University of Pittsburgh Pre. с. 54.–56. ISBN 978-0-8229-7314-0.
  9. ↑ McDowell, Linda (5 вересня 2013). Hard Labour: The Forgotten Voices of Latvian Migrant 'Volunteer' Workers (англ.). Routledge. с. 177. ISBN 978-1-134-05714-6.
  10. ↑ The Baltic Review #1-3 (англ.). Committees for a Free Estonia, Latvia, and Lithuania. 1953. с. 37.