Чотири види
Чотири види (івр. ארבעת המינים, трансліт. arba'at ha-minim або arba'a minim) — це чотири рослини: етроґ, лулав, гадас і арава, які згадуються в Торі (Левит 23:40) як такі, що мають відношення до єврейського свята Сукот. Побожні євреї пов'язують разом три види гілок і один вид фруктів і розмахують ними під час спеціальної церемонії кожного дня свята Сукот, окрім Шабату. Згідно з равіністичним юдаїзмом, розмахування цими чотирма рослинами є приписаною Торою міцвою, яка містить символічні натяки на служіння євреїв Богові.
Міцва помахів (піднесення) чотирма видами походить від Тори. У книзі Левит 23:40 говориться:
І ві́зьмете собі першого дня пло́ду гарного дерева, па́льмові віття, і галу́зку многолистого дерева та припото́чних топо́ль, — і будете весели́тися перед лицем Господа, Бога вашого, сім день.— Переклад Івана Огієнка.
Єврейські терміни в цьому вірші наступні:
- pərī 'ēṣ hāḏār (פְּרִי עֵץ הָדָר), плід гарного дерева;
- kappōt təmārīm (כַּפֹּת תְּמָרִים), пальмове віття;
- 'ănaf 'ēṣ-'āḇōṯ (עֲנַף עֵץ־עָבֹת), галузка густого/листяного дерева;
- 'arḇē-nāḥal (עַרְבֵי־נָחַל), гілка верби, що росте біля струмка або річки.
У талмудичній традиції чотири рослини визначаються як:
- етроґ (אתרוג) — плід цитронового дерева,
- лулав (לולב) — стигла, зелена, закрита гілка фінікової пальми,
- гадас (הדס) — гілка миртового дерева,
- арава (ערבה) — вербова гілка.
Щоб підготувати рослини до міцви, лулав спочатку зв'язують разом з гадасом і аравою (цей пучок також називають «лулав») наступним чином: один лулав кладуть у центр, дві гілки арави кладуть ліворуч, а три гілки гадаса — праворуч (цей порядок однаковий як для правшів, так і для лівшів[1]). Пучок може бути перев'язаний смужками з іншого пальмового листя або поміщений у спеціальний тримач, який також сплетений з пальмового листя.
Євреї-сефарди кладуть одну араву праворуч від лулава, а другу — ліворуч, і накривають їх трьома гілками гадаса — однією праворуч, другою ліворуч третьою зверху на корінець лулава, злегка нахиливши його праворуч. Зв'язка скріплюється кільцями, зробленими зі смужок пальмового листя. Багато євреїв-ашкеназі-хасидів також дотримуються цієї практики.
У будь-якому випадку, всі види повинні бути розміщені в тому напрямку, в якому вони росли (для етроґа це означає, що кінець стебла має бути знизу, а кінець квітки — зверху; це напрямок, в якому починає рости етроґ, хоча, дозріваючи на дереві, він зазвичай звисає в протилежному напрямку).
Щоб прочитати благословення над лулавом і етроґом, лулав тримають в одній руці, а етроґ — в іншій. Правші тримають лулав у правій руці, а етроґ — у лівій. Звичаї для лівшів відрізняються для ашкеназі та сефардів. За звичаєм ашкеназів лулав тримають у лівій руці, а за звичаєм сефардів — у правій[2].
За звичаєм сефардів, благословення промовляють, тримаючи в руках лише лулав, а етроґ беруть у руки після завершення благословення. За звичаєм ашкеназів, перед проголошенням благословення етроґ перевертають догори дном, у напрямку, протилежному до того, в якому він росте. Причиною цих двох звичаїв є те, що благословення повинно передувати виконанню міцви. Якби всі види трималися в тому напрямку, в якому вони росли, то міцва була б виконана до того, як було вимовлено благословення.
Після проголошення благословення: «Благословенний Ти, Господи Боже наш, Цар всесвіту, Який освятив нас Своїми заповідями і звелів нам приймати лулав» (благословення «Шехечеяну» також промовляється вперше щороку, коли хтось махає лулавом і етроґом), етроґ перевертають правим боком догори (або піднімають), а людина з'єднує дві руки так, щоб етроґ торкався пучка лулава. Потім ці чотири види спрямовують і обережно трясуть тричі в кожному з чотирьох напрямків, а також вгору і вниз, щоб засвідчити Божу владу над усім творінням. Це струшування або махання називається на'ану'ім (נענועים).
Церемонію помахування можна проводити в синагозі, або в приватній обстановці вдома чи в суці, якщо це денний час. Жінки та дівчата можуть виконувати міцву махання лулавом і етроґом, але Галаха не вимагає від них цього. Оскільки жінки не зобов'язані виконувати цю міцву, дехто вважає, що сефардські жінки не промовляють благословення[3].
Помахування виконується знову (але вже без відповідного благословення) під час ранкової молитви в синагозі, а також кілька разів під час читання Галеля.
Крім того, в синагозі після Галеля відбувається ще одна церемонія, під час якої віруючі приєднуються до процесії навколо святилища з чотирма видами, виголошуючи при цьому особливі молитви (які називаються гошанот, від приспіву гошана, «врятуй нас»). З першого по шостий день Сукоту робиться одне повне коло; на Хошана Раба, сьомий і останній день Сукоту, робиться сім повних кіл. Оскільки чотири види не використовуються в шабат, існують різні звичаї щодо того, чи промовляють гошанот і чи роблять коло в цей день.
За часів існування Храму в Єрусалимі у ньому приносили їжу в усі сім днів свята Сукот, а в інших місцях — лише в перший день. Це відповідало заповіді Левит 23:40, яка закликає до «приношення» в перший день, а потім сім днів святкування «перед Богом» (у Храмі). Після зруйнування Храму рабин Йоханан бен Заккай наказав махати цими чотирма видами повсюди в кожен день Сукоту (окрім шабату), на знак пам'яті про Храм[4].
Практику розмахування чотирма видами розуміли по-різному. Очевидно, спочатку розмахування було частиною енергійних танців (або трясіння музичними інструментами), які відбувалися в рамках храмових святкувань на Сукот. Після зруйнування Храму махання набуло символічного значення: шість напрямків махання символізували контроль Бога над кожним напрямком Всесвіту, подібно до певних храмових приношень, якими також махали в шість напрямків[5].
У старих єврейських громадах Східної Європи євреї жили в містах далеко від полів, що потребувало значної подорожі для того, щоб придбати ці чотири види. Часто цілим містам доводилося користуватися ними спільно. Етроґ був особливо рідкісним і тому дуже дорогим. У північноафриканських громадах, в Марокко, Тунісі і Танжері, спільноти жили ближче до полів, але етроґ все одно був досить дорогим. Там, замість одного етроґа на місто, був один на сім'ю. Але в обох регіонах громада певною мірою ділилася своїми етроґами.
Сьогодні, з покращенням транспортних засобів, сільськогосподарських технологій тощо, все більше людей мають власний етроґ . Він може коштувати від 3 до 500 доларів США, залежно від якості, розміру, кольору і навіть запаху[6].
Хоча всі міцвот (заповіді) слід виконувати якнайкраще, хідур-міцва (прикрашання заповіді) особливо стосується чотирьох видів. Галаха чітко визначає, що є «найкращим» у кожному з цих видів[7]. З цією метою люди витрачають великі суми грошей, щоб придбати найдосконаліший етроґ, найпряміший лулав й найсвіжіші гадас і араву. Зазвичай батько купує кілька наборів цих чотирьох видів, щоб забезпечити і своїх синів.
Хідур-міцва стосується всіх заповідей, але її відсутність не перешкоджає виконанню заповіді. Конкретно для чотирьох видів існує ще одна «технічна» вимога — хадар (краса), яка ускладнює виконання міцви чотирьох видів. Незважаючи на схожі назви та деталі, ці дві вимоги відрізняються одна від одної.
Пропонується кілька пояснень, чому саме ці види були обрані для міцви.
Ці чотири види відрізняються тим, що жоден з них не поширений на всій Ерец-Ізраель, а зустрічається в окремих її частинах: етроґ — на вологій прибережній рівнині, лулав — біля джерел у долинах, гадас — у горах, арава — біля великих ваді та річок[8]. Таким чином, щоб виконати заповідь, євреї з різних куточків землі мали зібратися разом у Храмі, щоб поділитися тими видами, які росли в їхніх місцевостях.
Після того, як вигнання унеможливило таке зібрання, рабини адаптували цю ідею, навчаючи, що зв'язування чотирьох видів символізує об'єднання чотирьох категорій євреїв у служінні Богу, а саме[9]:
- Лулав має смак, але не має запаху, символізуючи тих, хто вивчає Тору, але не має добрих справ.
- Гадас має приємний запах, але не має смаку, символізуючи тих, хто має добрі справи, але не вивчає Тору.
- Арава не має ні смаку, ні запаху, символізуючи тих, кому бракує як вивчення Тори, так і добрих справ.
- Етроґ має і приємний смак, і приємний запах, символізуючи тих, хто має і Тору, і добрі справи.
Друге пояснення[10] полягає в тому, що чотири види натякають на частини людського тіла. Кожен з видів або його листя схожі за формою на такі органи:
- Лулав — хребет
- Гадас — око
- Арава — рот
- Етроґ — серце
Зв'язуючи їх разом для міцви, євреї демонструють своє бажання присвятити все своє єство служінню Богові.
Додатковою причиною розмахування цими чотирма видами на всі боки є той факт, що всі ці види потребують багато води для росту. Лулав росте в обводнених долинах, гадас і арава — біля джерел води, а етроґ потребує більше води, ніж інші фруктові дерева. Беручи саме ці види і розмахуючи ними на всі боки, єврей символічно виголошує молитву про рясні дощі для всієї рослинності землі в наступному році[11].
Згідно з караїмським юдаїзмом, мета наказу збирати чотири види Левит 23:40 є неоднозначним, оскільки в тексті прямо не вказано, що з ними робити. Караїмські євреї вірять, що ціль полягає не в тому, щоб розмахувати чотирма видами, а скоріше використовувати їх для побудови «суки», яка описана в сусідніх віршах Левит 23:42-43. Це тлумачення частково базується на Неєм. 8:14-18:
І знайшли написане в Законі, що наказав був Господь через Мойсея, щоб Ізраїлеві сини сиділи в кучках у свято сьомого місяця, і щоб розголосили й оголосили по всіх своїх містах та в Єрусалимі, говорячи: Вийдіть на гору, і понаносьте галуззя оливкового, і галуззя дерева оливкового, і галуззя миртового, і галуззя пальмового, і галуззя густолистого дерева, щоб поробити кучки, як написано. І вийшов народ, і поназношували, і поробили собі кучки кожен на даху своїм, і в подвір'ях своїх, і в подвір'ях Божого дому, і на майдані Водної брами, і на майдані брами Єфремової. І поробила кучки вся громада, що вернулася з полону, і сиділа в кучках, бо не робили так Ізраїлеві сини від днів Ісуса, Навинового сина, аж до дня цього. І була дуже велика радість! І читали в книзі Божого Закону щоденно, від першого дня аж до дня останнього. І справляли свято сім день; а восьмого дня віддання, за уставом.
В уривку йдеться про те, що «написано в Законі», щоб люди йшли в гори за пальмовим гіллям, оливковим листям, хвоєю, миртовим листям та іншими видами рослинності, з яких можна спорудити суку. Єдиний вірш у Торі, в якому згадуються деякі з цих видів — Левит 23:40. На думку більшості караїмів, це вказує на те, що книжники Ездри інтерпретували цей вірш як такий, що стосується будівельних матеріалів для суки, а не вимахування чотирма видами[12].
Лоуренс Шиффман тлумачить цей уривок так само:
Одним з перших прикладів мідрашистської екзегези було тлумачення Лев. 23:40-42 в книзі Ездри. Запропонована тут інтерпретація була відкинута єврейською традицією, яка вважала, що в Левит 23:40 йдеться про взяття лулава та етроґа до рук, а не про спорудження суки[13].
Шиффман вважає, що уривок з Неемії є мідрашистською інтерпретацією Левит 23:40, як це роблять караїми. Однак, на його думку, ця інтерпретація з часом була відкинута «єврейською традицією», тобто практикою більшості, на користь талмудичного тлумачення Левит 23:40 як такого, що відноситься до розмахування чотирма видами. На противагу Шиффману, деякі коментатори стверджують, що вірш у Неемії не може посилатися на Левит 23:40, оскільки текст Неемії має деякі відмінності від цього вірша. Пропущено фразу pri eitz hadar (плід прекрасного дерева) і вербові гілки, а також додано два види оливкових гілок. Відповідно до цього тлумачення залишається незрозумілим, де саме книжники часів Неємії «знайшли написане в законі», що сука має робитися з описаних видів, оскільки такої заповіді немає ні в книгах Мойсея, ні деінде в Старому Завіті.
Серед караїмських мудреців існує меншість, яка вважає, що ці чотири види символізують широке розмаїття зелені та фруктів, які слід декоративно зв'язати разом, носити з собою і їсти протягом усього свята, виконуючи таким чином наказ Левит 23:40 «радіти перед Господом»[14][15].
Чотири види зображувалися в єврейському мистецтві з давніх часів. Ці елементи з'явилися на монетах під час Першого єврейського повстання (66–70 рр. н. е.) і повстання Бар-Кохби (132—136 рр. н. е.). Чотири види знову повернулися в образотворче мистецтво пізньої античності, з'явившись на мистецьких об'єктах, знайдених як в Землі Ізраїлю, так і в діаспорних громадах[16].
- Кітов, Еліягу (1978). Книга нашої спадщини. Єрусалим: Видавництво Фельдгайма.
- ↑ Мішна брура 651:12 на честь Прі Меґадім.
- ↑ Шулхан арух, Орах Хаїм 651:3 і коментар рабина Моше Ісерлеса.
- ↑ Mansour, Eli. Succot- Should a Woman Answer "Amen" to the Beracha of "Lesheb Ba'sukka"?.
- ↑ Rabbi Yaakobi, Ido. דיני האתרוג. Yeshiva.org.il. Процитовано 15 вересня 2013.
- ↑ מצוות לולב: נטילה, נענוע ותנופה
- ↑ Pursuing beauty at Jerusalem's Four Species Market. gojerusalem.com.
- ↑ Шулхан арух, Орах Хаїм 645—648.
- ↑ Йоель Бін Нун, Закор Вешамор, с.161, цитата Ноґа Хареувені
- ↑ Книга Левит 30:12
- ↑ Книга Левит 30:14
- ↑ Rabbi Samson, David. Four Species in a nutshell. Yeshiva.co. Процитовано 15 вересня 2013.
- ↑ Hag Ha-Sukkot. Karaite Korner.
- ↑ Schiffman, Lawrence (1997). Texts and Traditions: A Source Reader for the Study of Second Temple and Rabbinic Judaism. KTAV. с. 103–104. ISBN 0-88125-455-X.
- ↑ Aaron ben Elijah, Ben Eden, ‘InyannSukkoth, Chapter 1, pp. 65a-65b
- ↑ Gabriel Wasserman (Author), Tomer Mangoubi (Contributor), Royal Attire: On Karaite and Rabbanite Beliefs by Hakham Mordecai ben Nisan, The Karaite Press (September 19, 2016)
- ↑ Rautman, Marcus (2015). A menorah plaque from the center of Sardis. Journal of Roman Archaeology (англ.). 28: 431—438. doi:10.1017/S1047759415002573. ISSN 1047-7594.
 | |
|---|---|
| Нормативний контроль |
