Шипіоне | ||||
---|---|---|---|---|
Народження | 15 лютого 1904[1] або 25 лютого 1904[2] Мачерата, Марке, Королівство Італія | |||
Смерть | 9 листопада 1933[3][4][…] (29 років) | |||
Арко, Провінція Тренто, Трентіно-Альто-Адідже, Італія (туберкульоз) | ||||
Країна | Королівство Італія | |||
Діяльність | художник, письменник | |||
Напрямок | експресіонізм | |||
| ||||
Шипіоне у Вікісховищі | ||||
Джино Бонікі (25 лютого 1904 — 9 листопада 1933), відомий як Шипіоне, — італійський художник, письменник, поет, карикатурист та ілюстратор книг.
Джино Бонікі народився в Мачератах. 1909 року переїхав до Риму, де пізніше поступив до Скуоли Лібера ді Нудо Римської академії витончених мистецтв.[5] Разом із Маріо Мафаєм та Антоньєттою Рафаел заснував групу художників «Римської школи віа Кавур», які були під впливом експресіонізму і виступили проти офіційно затвердженого мистецтва фашистського періоду. «Римська школа», за висловом критика, стала «ураганом у мистецькому житті Риму».
Помер в Арко 9 листопада 1933 року від туберкульозу.
Італійський художник Клаудіо Бонікі (1943 р.) — племінник Шипіоне.
Свій перший твір Шипіоне виставив у 1927 році. Приблизно в цей час він також почав публікувати свої вірші та есеї. Інтерес до історії мистецтва змусив Шипіоне вивчити італійських старих майстрів, а також Ель Греко і Гойю.[5] Такі експресіоністи, як Хайм Сутін, Джеймс Енсор і Ґеорґ Ґросс, вплинули на розвиток його стилю, який характеризувався містицизмом й особистою символікою.[5]
Шипіоне, який не дожив до тридцяти років, став центральною фігурою «Римської школи віа Кавур». Група з'явилася як альтернатива «згасаючій величі метафізичного мистецтва і політизованій метушні пізнього футуризму».[6]
У період найбільшої своєї активності між 1927 і осінню 1930 роками він випустив свої найважливіші твори, такі як «Натюрморт з капелюшкою» (1929) і «Натюрморт з пером» (1929).[7][5] Він виставлявся на Венеціанській бієнале в 1930 році і на першій Римській квадрієнале[en] в 1931 році.[5]
Невеликі картини Шипіоне «Апокаліпсис», 1930, «Католицький князь», 1930, жорстко ритмізовані, напоєні «дантівським» пекельним вогнем. За визначенням мистецтвознавців, ці твори «сприймаються автономним пластичним явищем в італійському живописі, що стикається більш за інші з гіркою тривогою передвоєнної Європи». Його пейзаж «Пьяцца Навона», 1930, таїть в собі відчуття «захопленого катастрофізму». Незвично експресивні, просякнуті болем міські краєвиди, написані художниками групи «Римська школа віа Кавур», виявилися різким контрастом метафізичному застиглому простору.[6]
В останні два роки свого життя туберкульоз, від якого страждав тривалий час, змусив його відмовитися від живопису на користь малюнка.[8][9]