Кессі Джей (англ.Cassie Jaye) — американська акторка, кінорежисер, продюсер, найбільш відома режисурою документального кінофільму «Червона пігулка» 2016 року, де висвітлила проблеми руху за права чоловіків[2][3].
Кессі Джей народилася в Форт Сілл, Оклахома, Сполучені Штати. У вісімнадцять років переїхала до Лос-Анджелеса, де вона була акторкою протягом п'яти років, перш ніж переїхати у 2008 до Марін у Каліфорнії[4]. Їй не сподобалися стереотипні ролі, в яких вона була задіяна, і як вона назвала своє амплуа — «була милою дівчиною-сусідкою, яка завжди помирає у фільмах жахів». Окрім того зазнала кількох випадків сексуальних домагань, що призвело до того, що вона захопилася фемінізмом. Також у 2008 році вона утворила виробничу компанію «Jaye Bird Productions»[5].
Кессі Джей режисувала та продюсувала американський документальний фільм «Daddy I Do» (укр.«Тато, я роблю»), який вивчає програми сексуального виховання та сексуальної абстиненції в США[6]. У фільмі подано інтерв'ю із засновником «Срібного кільця» (англ.Silver Ring Thing) Денні Паттином, письменницею-феміністкою Амандою Маркоте та Дугласом Кірбі. У фільмі також обговорюються особисті історії від жінок та дівчат, що переживають підліткову вагітність, одиночне материнство, зробили аборт або зазнали сексуального насильства[6][7]. Журнал «Bust» похвалив авторку за «висвітлення правди про програми сексуальної стриманості, оповідання підлітків, які перебувають у цьому, і його наслідки…»[8].
Кессі Джей режисирувала та продюсувала свій другий фільм «The Right to Love: An American Family» (укр.«Право на кохання: Американська родина»). У фільмі описано сім'ї, відомі як «Сімейні цінності геїв»[9]. Прем'єра фільму пройшла у лютому 2012 року в Театрі Кастро у Сан-Франциско, штат Каліфорнія, з гостем доповідачем Зак Валсом[10][11], також показувався на екрані на фестивалі «Frameline»[12].
Кессі Джей режисирувала та продюсувала у 2016 році свій третій документальний фільм «Червона пігулка» про рух за права чоловіків. Вона провела рік інтерв'ю з різними діячами, такими як Пол Елам, засновник «Голос для чоловіків»; Гаррі Крауч, президент «Національної коаліції для чоловіків»; Воррен Фаррелл, автор «Міфу про владу чоловіка»[13] та інші. Вона також взяла інтерв'ю з критиками руху, такими як виконавча редакторка журналу «Ms.» Кетрін Спіллар[13][14], та соціологом Майклом Кіммелом[15]. Сама авторка в кінці фільму заявила, що «…вона більше не визнає себе феміністкою…[16]», додавши, зараз вона вже вважає, що «Фемінізм — це не шлях до гендерної рівності і хоча вона більше не називає себе феміністкою, вона все ще є захисницею прав жінок і завжди нею буде, додаючи чоловіків до обговорення…»[17]. Фільм вийшов досить неочікуваним, неоднозначним та неприйнятним для багатьох прихильників фемінізму і викликав велику кількість негативної критики та протестів. Наприклад, у Австралії показ був скасований після подання петицій, протестів та погроз проти тих, хто проводив показ[18][19][20][21][22][23]. Кессі Джей захищає свій фільм як «надзвичайно збалансований і що люди у ньому повинні бути почуті в контексті без маніпуляцій»[17].
↑Cassie Jaye returns to film fest(PDF). Idyllwild Town Crier. 19 грудня 2013. с. 10. Архів оригіналу(PDF) за 20 жовтня 2017. In 2010, Jaye's film, "Daddy I Do," premiered at the IIFC and was awarded Best Documentary.{{cite news}}: Cite має пустий невідомий параметр: |df= (довідка)