Цуґару-дзямісен
.jpg)
Цуґару-дзямісен (яп. 津軽三味線) — регіональний різновид сямісена, а також музика, що виконується на цьому інструменті[1]. З'явився в регіоні Цуґару на півночі острова Хонсю в кінці XIX століття, з часом на ньому почали виконувати популярну музику, поєднуючи риси різних жанрів[2]. Музичні твори мають зв'язок з народною музикою, проте часто виконуються в дуже швидкому темпі і дозволяють виконавцю імпровізувати[3], що посприяло його популярності на Заході[4]. Цуґару-дзямісен є одним з найвідоміших за кордоном жанрів музики для сямісена[4].
Цуґару-дзямісен є різновидом сямісена, японської безладової триструнної лютні з шипом[5]. Предок сямісена, сансін, з'явився в Японії в XVI столітті і швидко асимілювався, зокрема, для покриття корпусу замість зміїної шкіри стали використовувати котячу або собачу[5].
Попри сформоване сприйняття японців як гомогенної нації, японське суспільство складається з безлічі перетинних груп «своїх»[ja] зі власними географічними, політичними та культурно-мовними маркерами[6]. Формування цуґару-дзямісена відбувалося в Цуґару, який був і залишається віддаленим регіоном Японії з власним діалектом, незрозумілим у решті Японії, і музичною традицією[7]. Цуґару Таменобу[en] заснував князівство Хіросакі, і в 1590—1871 роках Цуґару керував окремий даймьо[8]. Периферійне положення Цуґару відбиває прізвисько ура-ніхон (яп. 裏日本, «виворіт Японії»)[9].
Існують і інші місцеві музичні стилі: цуґару-айя-бусі (яп. 津軽あいや節), цуґару-яма-ута (яп. 津軽山唄) тощо[10]. У самого цуґару-дзямісена є кілька піджанрів: акомпанемент народним пісням, інструментальні версії цих пісень і імпровізовані твори[11].
Одна із соціальних груп, що відіграли важливу роль у його становленні, — жебраки і мандрівні сліпі музиканти: чоловіки-босама і жінки-годзе[12]. І ті, й ті були бідними, і навіть знамениті виконавці, такі як засновник жанру Нітабо, перебували внизу соціальної ієрархії[13]. Через бідність Нітабо, син поромника, осліплий і осиротілий у дитинстві, навіть не міг приєднатися до гільдії сліпих музикантів Тодо-дза[ja] і став просити милостиню, граючи на сямісені[5].
Важливою темою для ранніх мандрівних виконавців була туга за домом, яка вдало вписалася в поширений тоді в країні ностальгічний регіоналізм[14], викликаний різкою модернізацією Японії і заміною традиційного соціального порядку вестернізованим[15]. Під час передвоєнного підйому націоналізму в 1930-х роках парадоксальним чином цей регіоналізм став опорою для конструювання образу монолітної єдиної Японії: японців ріднило загальне відчуття, що у них є мала батьківщина, нехай і різна[16]. Приклади яскравого регіоналізму можна побачити в текстах пісень зі згадками пам'яток Цуґгру і запрошенням їх відвідати[15]. Крім музики, Цуґару знаменитий своїми яблуневими садами і лаком[8].
Коріння виконавської традиції цуґару-дзямісена лежать у народній музиці Цуґару, проте далеко від неї відійшло через вплив комерційних продюсерів[17][16]: у 1900-1950-х роках найвидатніших виконавців часто спонсорували організації або ЗМІ[14].
Цей жанр спирається на традиційний, проте являє собою так звану «нову традицію», яка оформилася відносно недавно[18]. Аж до 1950-х в літературі цуґару-дзямісен не згадувався, а формування виконавської традиції завершилося тільки після закінчення Другої світової війни[19].
Першим музикантом, який популяризував цей жанр, став Такахасі Тікудзан, у 1960-х роках стали широко відомими Рінсьоей Кіда (яп. 木田林松栄, 1911—1979), Гумпатіро Сіракава (яп. 白川軍八郎, 1909—1962) і Масакацу Фукусі (яп. 福士政勝, 1913—1969), а пізніше — і Тісато Ямада[5]. У XXI столітті деякі майстри цуґару-дзямісена стають ідолами, поп-зірками міжнародного масштабу і записують альбоми за кордоном[16].
Музика цуґару-дзямісена вимагає від виконавця віртуозності та імпровізації, подібно до соло-гітари в Західній рок-музиці[20]. Аудиторія, що цікавиться японською музикою, розширилася завдяки таким музикантам як Yoshida Brothers і Тісато Ямада[ja], що створили новий еклектичний нео-традиціоналістський стиль[21]. Консервативна система іемото в таких умовах може бути гальмівним фактором для розвитку інструменту, і деякі виконавці вирішують замість цього вчитися самостійно[22]. З іншого боку, часто сучасні виконавські техніки критикують за те, що вони «не залишили нічого від класичного цуґару-дзямісена», а музиканти «лише безглуздо бринькають», не зважаючи на те, що цуґару-дзямісен початку XX століття — це, перш за все, акомпанемент для танцю[23].
У сучасній Японії цуґару-дзямісен залишається пов'язаним з Аоморі, там віжбуваються численні фестивалі та змагання, присвячені йому, куди з'їжджаються виконавці[23]. В кінці 1990-х кількість музикантів, що займаються цим жанром, оцінювалася в 50 000[23]. Крім цього важливим місцем для виконавців є лайв-гаузи[ja], бари з живою музикою[23].
1988 року цуґару-дзямісену відкрито пам'ятник у рідному селищі Нітабо Канагі[en] (нині входить до складу Ґосьоґавари), а 1993 року — ще один, біля мосту Канда[5]. Після введення 2002 року обов'язкових уроків традиційних японських музичних інструментів у середніх школах молодь стала більше ними цікавитися, особливо зріс інтерес до цуґару-дзямісена[4].
Сямісен, який використовується в цьому стилі, має дуже широкий гриф і дуже великий корпус, покритий товстою собачою шкірою, яка повинна витримувати постійні удари плектра[3]. Зважаючи на значно вищу ціну сямісенів з широким корпусом і їх тяжкість, малоймовірно, що це початковий вид цуґару-дзямісена, найпевніше, ранні виконавці використовували середній гриф[17].
Струни зазвичай важать 30, 18 і 12 момме (112,5; 67,5; 45 г) і виготовлені з шовку, тетрону[прояснити] або нейлону[24]. Їх натягують або в звичайному для сямісена порядку (для спостерігача — зліва направо за зменшенням товщини), або в зворотному[25]. Всі три струни лежать на верхньому поріжку, дзвінкий звук товстої струни «Саварі» добувається механізмом адзума-саварі (яп. 東触り), тобто, за допомогою висувного стрижня, що проходить крізь гриф під струною трохи нижче поріжка, об який і дзвенить струна[5]. Накладку цього інструменту подовжено майже до самого корпусу, не утворюючи плавної кривої «хатомуне» (яп. 鳩胸, «грудь голубя»)[26].
Знімний нижній поріжок у цуґару-дзямісена має довжину близько 7,2 см, ширину 0,6 см і висоту 0,8 см, його верхня частина може мати оздобу з черепахового панцира[27]. Плектр довжиною 18,6 — 19,6 см і шириною 9,4 см у вузькій частині[28].
У XXI столітті все частіше до інструменту прикріплюють мікрофон, або звукознімач[29].
- Загальна довжина — 102,2 см.
- Довжина головки грифа до верхнього поріжка — 13 см.
- Довжина грифа від верхнього поріжка до корпуса — 62,5 см.
- Довжина корпуса — 20,7 см.
- Ширина корпуса — 23 см.
- Товщина корпуса — 10 см.
- Довжина шпиля — 3 см.
- Ширина грифа — від 3,1 до 3,3 см[30].
- Нітабо: Слава творця цуґару-дзямісена — японський анімаційний фільм, вільна адаптація біографічної книги Кадзуо Дайдзьо про життя Нітабо[31][32][33].
- Життя Тікудзана[en] — японський біографічний фільм 1977 року, заснований на житті Такахасі Тікудзана[34].
- Чистий звук — анімаційний серіал 2021 року, екранізація манґи про молодого виконавця на цуґару-дзямісені.
- ↑ Johnson, 2010, с. 78.
- ↑ Johnson, 2010, с. 9, 79.
- ↑ а б Johnson, 2010, с. 7.
- ↑ а б в Johnson, 2006, с. 83.
- ↑ а б в г д е Johnson, 2006, с. 86.
- ↑ Johnson, 2006, с. 78, 80.
- ↑ Johnson, 2010, с. 7, 90.
- ↑ а б Johnson, 2006, с. 89.
- ↑ Johnson, 2006, с. 90.
- ↑ Johnson, 2006, с. 82.
- ↑ Johnson, 2006, с. 94.
- ↑ Johnson, 2010, с. 6, 49.
- ↑ Johnson, 2010, с. 6.
- ↑ а б Johnson, 2010, с. 50.
- ↑ а б Johnson, 2006, с. 88.
- ↑ а б в Johnson, 2006, с. 87.
- ↑ а б Johnson, 2010, с. 79.
- ↑ Johnson, 2006, с. 75.
- ↑ Johnson, 2010, с. 79—80.
- ↑ Johnson, 2010, с. 11.
- ↑ Johnson, 2010, с. 11, 80.
- ↑ Johnson, 2010, с. 59.
- ↑ а б в г Johnson, 2010, с. 80.
- ↑ Johnson, 2010, с. 40.
- ↑ Johnson, 2010, с. 36.
- ↑ Johnson, 2010, с. 14.
- ↑ Johnson, 2010, с. 39.
- ↑ Johnson, 2010, с. 41—42.
- ↑ Johnson, 2010, с. 25.
- ↑ Johnson, 2010, с. 14, 31.
- ↑ 津軽三味線のお話
- ↑ 津軽三味線
- ↑ la fiche Nitaboh sur ShoShoSein
- ↑ 竹山ひとり旅. Kinema Junpo.[недоступне посилання з Декабрь 2019]
- Henry Mabley Johnson. The Shamisen: Tradition and Diversity. — Brill, 2010. — ISBN 9789004181373.
- Henrey Mabley Johnson. Tsugaru Shamisen: From Region to Nation (and beyond) and Back Again // Asian Music. — 2006. — Vol. 37, no. 1 (17 November). — P. 75—100.