Іван (Снігурський)

Іван Снігурський
Іван Снігурський
Портрет Івана Снігурського
Єпископ Перемиський, Сяноцький і Самбірський
30 березня 1818 — 24 серпня 1847
Обрання: 30 березня 1818
Церква: Українська Греко-Католицька Церква
Попередник: Михайло Левицький
Наступник: Григорій Яхимович
 
Освіта: Віденський університет
Народження: 18 травня 1784(1784-05-18)
Берестяни, нині Самбірський район, Львівська область, Україна
Смерть: 24 серпня 1847(1847-08-24) (63 роки)
Перемишль, нині Польща
Прийняття священичого сану: 15 березня 1807
Єпископська хіротонія: 30 серпня 1818

Іва́н Снігу́рський (також Снігурович[1]; 18 травня 1784, Берестяни — 24 серпня 1847, Перемишль) — український церковний діяч, з 1818 року перемиський греко-католицький єпископ. Філантроп і меценат. Прихильник освіти селянських мас. Родич, опікун автора музики національного славню «Ще не вмерла Україна» греко-католицького священника Михайла Вербицького.

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився в селі Берестяни (Самбірський район, Львівська область). 1800 р. закінчив гімназію в Самборі.

За час довголітнього побуту у Відні Іван Снігурський спочатку як абсольвент Віденського конвікту з успіхом закінчує богословський факультет (1808), проходячи душпастирську практику при церкві св. Варвари у Відні (став парохом у 1814[2]) - знаменитого Barbareum, здобуває науковий ступінь доктора богословія (1812), стаючи невдовзі віденським парохом, з 1817 року - деканом богословського факультету Віденського університету.

У 1819 році на 34-му році життя його призначено Перемиським єпископом, на цій посаді пробув аж до смерті.[3]

Десятиліття, проведене в одній з європейських культурних столиць того часу, збігалося з піковою активністю саме музичного життя Відня – розквіт творчості Л.ван Бетховена, Ф.Шуберта, К.-М.фон Вебера. Будучи великим меломаном, І.Снігурський взорувався на таких славетних українців як А.Розумовський. Посол Російської імперії, син останнього гетьмана України Кирила Розумовського, був меценатом і товаришем, часто першим виконавцем творів великого Л.ван Бетховена, який присвятив нашому землякові 5 і 6 симфонії та свої останні квартети, а колосальна нотозбірня А.Розумовського є одним з національних музичних скарбів українців. Молодий богослов І.Снігурський мав змогу не лише досконало опанувати церковний спів українських авторів, зокрема, культивованих у Barbareum Андрія Рачинського, Максима Березовського, Дмитра Бортнянського та сакральної європейської традиції, але опинився в епіцентрі симфонічної, оперної та вокальної музики того часу. Невипадково невдовзі він відкриє при Перемишльській консисторії музичну школу (1828 р.), яка відіграє надзвичайно важливу роль у розвитку музичної освіти в Галичині ХІХ-го століття. Її випускниками стануть згодом і брати Вербицькі.[3]

Шовіністично налаштоване польське латинське духовенство робило численні доноси на нього до Риму, Відня, львівського губернатора, звинуваючуючи у розпалюванні національної ворожнечі[4]. У 1820-30-х роках коло нього згуртувалися вчені та патріотично налаштовані священики, зокрема, автор руської граматики Йосиф Левицький, етнограф, філолог Йосиф Лозинський, історик Антін Добрянський та інші[5].

У 1831 році під час епідемії холери захворів, і хоч уже 13 років був єпископом, то через свою благодійність не мав вдома "ні крайцара", а коли посилав у магазин (до склепу), у якому завжди купував, за харчовими запасами, то продавець не хотів дати йому в кредит. Відтоді, як згадував його вихованець о. Іван Хризостом Сінкевич, почав іншим менше давати і рідше влаштовувати бали для чиновників, зате збирав він кошти на засновані ним "учрежденниї фундації", що існували щонайменше до часу спогадів о. Сінкевича, написаних у 1888 р.[6]

Дяко-Учительський Інститут

[ред. | ред. код]

Заснував у жовтні 1817 року за допомоги Івана Могильницького Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. На тодішнім язичію називалось "Заведеніе новческо - учительськое", а в урядовім губерніяльнім розпорядку "Pflanzschule für angehende Kirchensänger und Lehramtskandidaten".[2]

Організував разом з крилошанами Іваном Лаврівським та Іваном Могильницьким цінну бібліотеку та заснував крилошанську друкарню. За його сприяння (також єпископа М. Левицького, І. Могильницького) було розпочато друкування руських книг «мертвою» церковно-слов'янською мовою[7]. Закладав разом з І. Могильницьким, професором Львівської духовної семінарії І. Лаврівським парафіяльні школи (1832 — було у Перемиській єпархії 385 на 697 парафій та 24 тривіяльні школи і дві головні), давав стипендії для студентів. Заохочував людей зі свого оточення вживати у повсякденному житті українську мову, надавав матеріальну і моральну підтримку літераторам. Ініціативи Снігурського сприяли створенню атмосфери високої духовності та сформуванню у Перемишлі культурно-освітнього осередку, який започаткував українське національне відродження в Галичині. Завдяки йому Перемишль став центром музичної освіти («Заведеніє пЂвческо-учительскоє»; катедральний хор).

Інститут утримувався з добровільних пожертв, на які о. І. Могильницький віддав майже все своє майно, а єпископ І. Снігурський купив "панське" село Новосілки поблизу Кальварії, доходи з якого призначив "на виховання 24 молодців, які мають здібності до учительського та дяківського сану".[8] Однак, у своїй статті за 1863 р. о. Михайло Вербицький говорить про цей факт у контексті історії музичної школи ("співочо-музичного закладу при престольній греко-католицькій церкві у Перемишлі"). В інституті викладали логіку, науку віри, старослов’янську й руську граматики, німецьку та польську мови, арифметику і багатоголосий церковний спів. Ймовірно, навчання тривало 2 роки, по закінченні яких випускники могли потім на вчительських посадах у звичайних ("тривіальних") та приходських школах навчати школярів серед інших предметів багатоголосому співу, як це традиційно було заведено в Чехії. У 1841 р. єп. І. Снігурський передав куплене село Новосілки греко-католицькій перемиській капітулі з тим же обов'язком. Грамота написана на пергаменті в книгах цісарсько-королівської краєвої табули у Львові.[8]

З 1848 р. (рік скасування панщини) тут навчалося 40 юнаків. Інститут підготував чимало працівників для народної освіти, сприяв піднесенню рівня навчання в школах.[9]

Гімназія

[ред. | ред. код]

Колишню єзуїтську п'ятикласну гімназію з латинською мовою викладання, удержавлену (тобто, перетворену на світський навчальний заклад) після розділу Польщі та встановлення Австрійської імперії, реорганізовано у 1818 році після наполеонівських війн у восьмикласну (два останні роки були німецькою мовою навчання та називалися "філософічним ліцеєм"). Випускники таких гімназій мали право поступати в університет. Зазвичай нагляд над такими світськими гімназіями і ліцеями передавали до рук римо-католицьких єпископів та їхніх каноніків. Однак, оскільки у перемиському ліцеї була більшість греко-католиків, педагогічний нагляд над перемиською гімназією і ліцеєм передано у 1824 р. винятково греко-католицькому єпископу Івану Снігурському, який вів його аж до смерті у 1847 р. Учнем цієї гімназії був о. Михайло Вербицький.[10][11]

Музична школа

[ред. | ред. код]

До 1827 року не існувало багатоголосого співу ні у церквах Перемишля, ані у Львові. Навіть у митрополичій церкві дяки без будь-яких музичних знань співали Літургію (станом на 1863 рік така ситуація збереглася лише у сільських та маломіських церквах).[12] Тоді в церквах панувало одноголосся (самолівка) та двоголосся (єрусалимка - спів з вторуванням у терцію, що поєднував східний хорал з народною піснею, в цілому убогою та одноманітною, т.зв. примітивний дяківський спів.[13]

1828 року Владика Снігурський заснував при перемишльській катедрі ГКЦ хор. Спершу 4 юнаки, які проживали в його палаті, ходили на репетиторство до єдиної людини у Перемишлі, здатної навчити багатоголосому співу, - старого і вже безголосого Вікентія Курянського, що працював у катедральному костелі латинського обряду.[12] Один із юнаків, ліцеїст Яків Неронович, за дуже короткий час став імпровізованим директором хору (який поповнювався іншими "домашніми", що проживали у палаті єпископа) і по неділях та у свята у престольній греко-католицькій церкві у Перемишлі юнацький хор співав Службу Божу, що стало першою спробою багатоголосого співу "на Русі Галицькій".[12] Перші учні перемиської музичної школи: Михайло та Володислав Вербицькі, Олексій Осика, Матвій Пинковський, Іван Абрамик, Георгій Чижевич, Іван Кордасевич.[14] Вербицький особливо виділяв співаків Івана Хризостома Сінькевича (сопрано), Матея Піньковського ("альто-півец"), Григорія Чижевича і Спиридіона Алексевича (тенори).[12]

На Великдень 1829 року хор з великим успіхом дебютував в урочистому богослужінні, на якому Михайло Вербицький разом з Іваном Лаврівським виступили як солісти.[15] Побачивши такий блискучий результат, Іван Снігурський у 1829 році запросив із міста Брно (Чехія) кваліфікованого диригента й композитора Алоїза Нанке (Alojis Nanke)[16][15], який працював п’ять років мистецьким керівником та диригентом невеликого чоловічого хору при катедральній церкі св. Івана Хрестителя, часто співав у церквах і костелах, а також на єпископських гостинних прийняттях. Нанке був рівнож і вчителем співу при Дяко-учительськім інституті в Перемишлі. За викладання "у співочо-музичній школі у єпископській палаті" і директорство над нею отримував зарплату безпосередньо від єп. Івана Снігурського у розмірі 400 р. м. к. за рік.[12] Саме в нього Вербицький отримав ґрунтовну музичну освіту, зокрема, з композиції.

У хорі та в школі велося навчання нотної грамоти і гри на різних інструментах. Чільне місце серед вчителів і хомейстерів, окрім Алоїза Нанке, посідали інші чехи - Вінсентій Серсаві (Вінсент Серсавій, Vincent Sersavi, із зарплатою 200 р. м. к., "басо-півец") Людвиг Седляк та Франтішек Лоренц (Franz Lorenz), оскільки Чехія на той час славилася своїми висококваліфікованими інструменталістами, дириґентами, музичними педагогами.[17][16] Залучення чеських музикантів до праці в перемиському осередку було закономірним і показовим не лише для його професійної скерованості, а й для його патріотичного громадсько-політичного спрямування, оскільки близькі контакти українських і чеських культурних діячів в Австрійській імперії посилювали спільні спрямування суспільних рухів до утвердження національної самосвідомості, розвитку культурної самобутності.[17]

Пам'ять

[ред. | ред. код]
  • О. Юстин Желеховський — священик УГКЦ, вчитель Перемиської гімназії — автор монографії про єпископа (1894)[18].
  • О. Михайло Зубрицький — священик УГКЦ, парох с. Мшанець, етнограф, фольклорист, історик, громадський діяч — автор історичної розвідки про єпископа.
  • Вулиця (пол. ul. Biskupa Jan Śnigurskiego) в м. Перемишль[19]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Залеський О. Наше шкільництво, від сивої давнини по 1939 рік / Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник / ред. колегія Михайло Островерха та інші. — Ню Йорк — Лондон — Париж — Сидней — Торонто : НТШ, Український архів, 1972. — Т. XXVII. — С. 820.
  2. ↑ а б https://issuu.com/prosvitadnipro/docs/almanakh_unsoyuzu_na_1970 С. 65
  3. ↑ а б Назар-Шевчук, Лілія (1 січня 2018). Михайло Вербицький Симфонії Symphonies by Mykhaylo Verbytsky.
  4. ↑ там само. С. 152
  5. ↑ там само. С. 153
  6. ↑ Сінкевич, Іван (1888). [file:///C:/Users/admin/Downloads/Ukrmuzyka_2015_1-2_17.pdf НАЧАЛО НОТНОГО ПІНІЯ В ГАЛИЦКОЙ РУСИ] (PDF). Іоанн Хр. Сѣнкевичъ. Начало нотного пѣнія в Галицкой Руси (Воспоминанія старого священника) // Бесѣда: Литературное приложение къ журналу «Страхопудъ», т. ІІ (1888/1, 2, 3, 4, 5, 6, ), с. 9–11, 19–21, 31–33, с. 45–47, с. 59–60, 69–70; передрук: Дух і ревність: Владика Снігурський та інші перемишляни / упоряд. Володимир Пилипович, нааук. ред. Олег Павлишин [=«Перемиська бібліотека» Перемиського відділу Об’єднання українців у Польщі, т. ІІ]. Перемишль – Львів 2002, с. 220–246. Процитовано 31 жовтня 2024. [Архівовано 2013-08-12 у Wayback Machine.]
  7. ↑ Василь Верига. Нариси з історії України… С. 153
  8. ↑ а б о. Михайло Вербицький. Стаття "О пінію музикальнім". "Галичанин". Літературний зборник, іздаваємий Я.Т. Головацким і Б.А. Дідицким. Львів, 1863. Книга І. Випуск ІІ. С. 136-141. Цитується за перекладом на сучасну українську мову, поданим у книзі "Михайло Вербицький. Духовні діячі України". Інститут релігієзнавства - філія Львівського музею історії релігії. Львів, "Логос". 2015. С. 67-73.
  9. ↑ Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою :6 не вказано текст
  10. ↑ Yumpu.com. ДЕ СРІБНОЛЕНТИЙ СЯН ПЛИВЕ - apokryf ruski. yumpu.com (xx) . с. 20—21, 90. Процитовано 17 жовтня 2024.
  11. ↑ Zaxid.net (4 березня 2024). Михайло Вербицький: автор двох гімнів та гітарист-віртуоз. ZAXID.NET (укр.). Процитовано 17 жовтня 2024.
  12. ↑ а б в г д Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою :33 не вказано текст
  13. ↑ Музично-просвітницьке життя у Перемишлі у 1830-х роках. Львівський історичний клуб (ru-RU) . 29 листопада 2022. Процитовано 24 жовтня 2024.
  14. ↑ Котовська О., Папірник Г. У музиці молитви до Господа полину. Невідоме з життя о. Михайла Вербицького. Львів, 2015. С. 13.
  15. ↑ а б Помилка цитування: Неправильний виклик тегу <ref>: для виносок під назвою :19 не вказано текст
  16. ↑ а б Голодрига Ю. Його Бог обдарував… — С. 11.
  17. ↑ а б https://diasporiana.org.ua/wp-content/uploads/books/9937/file.pdf с. 250
  18. ↑ Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3. — С. 667.
  19. ↑ Вулиця // Мапа Гугл.

Джерела

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]