Густаво Горріті

Густаво Горріті
ісп. Gustavo Gorriti
Народився1948[1]
Ліма, Перу
Країна Перу
Діяльністьжурналіст, письменник
Знання мовіспанська[2]
ЧленствоМіжнародний консорціум журналістів-розслідувачів[3]
Magnum opusBribery Divisiond[3], Панамські документи[3], Swiss Leaks[3] і Plunder in the Pacificd[3]
Нагороди

Густаво Андрес Горріті Елленбоген (ісп. Gustavo Andrés Gorriti Ellenbogen; нар. 4 лютого 1948 року, Ліма, Перу)[4] — перуанський журналіст, відомий статтями про повстанські групи, корупцію в уряді та торгівлю наркотиками. У 2011 році Європейський центр журналістики назвав його «нагородженим найбільшою кількістю призів, ніж, можливо, будь-який інший перуанський журналіст».[4]

Журналістика в Перу

[ред. | ред. код]

Горріті вперше здобув популярність як журналіст у 1980-х роках, висвітлюючи внутрішні конфлікти в Перу між урядом і терористичними групами, такими як Світлий Шлях.[5] На додаток до своїх новинних статей, він написав тритомне дослідження про організацію.[6]

Працюючи на тижневик Caretas в 1992 році, він написав про зв'язки між урядом і наркоторговцями, особливо про причетність Владіміро Монтесіноса, радника президента Альберто Фухіморі.[4][7] Після його публікації спецзагін перуанської армії увірвався в його будинок і викрав його. Це сталося під час перуанської конституційної кризи 1992 року, коли Фухіморі розпустив конгрес і затримав декількох опозиційних діячів.[5]

Горріті був звільнений 8 квітня, через два дні після його першого викрадення.[6] За його словами, міжнародне втручання врятувало йому життя.

У вигнанні

[ред. | ред. код]

Після звільнення Горріті залишив Перу.[5] Деякий час працював в США, спершу співробітником в Фонді Карнегі за міжнародний мир у Вашингтоні, згодом Університеті Маямі.[8]

У 1996 році Горріті переїхав в Панаму. Він знову почав писати про зв'язки між державними службовцями і наркоторговцями, і знову був об'єктом погроз.[9]

Він здійснив журналістське розслідування про відмивання грошей колумбійського наркокартеля Калі. Він також писав про кумівство панамського президента Ернесто Пелеса Балладераса[10], а в 1997 році звернув особливу увагу на те, що агент картеля вніс 51 000 доларів у президентську кампанію Переса Балладареса. Коли його робоча віза закінчилася, панамський уряд відмовився поновити її, викликавши бурю критики з боку міжнародної преси та місцевих опозиційних партій. Горріті переховувався в офісах газети Prensa, а також газеті вдалося затримати його депортацію через позов до Панамського Верховного Суду.[8]

Americas Watch і Комітет захисту журналістів (CPJ) виступили з заявами на підтримку Горріті. Підтримку також висловили британський письменник Джон Ле Карре і перуанський романіст Маріо Варгас Льйоса.[8] Уряд США натиснув на Панаму,[9] а справу Горріті також було додано до реєстру Міжамериканської комісії з прав людини Організації американських держав.[8] Панамський уряд поступився і віза Горріті пізніше була поновлена.[9]

У 1999 році проти Горріті і трьох журналістів газети Prensa було висунено обвинувачення за наклеп у статті, в якій вониствержували, що наркоторговець пожертвував гроші на кампані. Генерального прокурора Хосе Антоніо Сосса, а сам Сосса контролював розслідування проти наркоторгівлі.[11]

Справу було відхилено апеляційним судом у 2003 році.[12]

IDL Reporteros

[ред. | ред. код]

У 2009 році перуанський президент Альберто Фухіморі був засуджений перуанським судом за викрадення опозиціонерів, включаючи Горріті, та інші порушення прав людини і засуджений до 25 років позбавлення волі.[13][14]

Горріті повернувся до Перу, почав працювати у щоденній газеті Peru21, а також став журналістом Instituto de Defensa Legal (IDL).[15]

У 2009 році він запустив експериментальний сайт журналістських розслідувань Idl Reporteros.[4]

Особисте життя

[ред. | ред. код]

Горріті одружений, має двох дітей.[16] Він є шестиразовим чемпіоном Перу з дзюдо.[5]

Нагороди та визнання

[ред. | ред. код]

У 1986 році Горріті було надано стипендію Німана Гарвардського університету.[4] У 1992 році він був удостоєний премії Марії Мурс Кабот Колумбійського університету за «просування свободи преси та міжамериканського розуміння».[17][18]

У 1998 році він отримав Міжнародну премію за свободу преси[en] від Комітету захисту журналістів[be], який відзначає журналістів, які демонструють мужність у захисті свободи преси, незважаючи на напади, погрози або ув'язнення.[5]

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Sendero: historia de la guerra milenaria en el Peru. Editorial Planeta Perú. 1990. ISBN 9789972239465.
  • La batalla. Instituto de Defensa Legal. 2003. ISBN 9789972239465.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ datos.bne.es: El portal de datos bibliográficos de la Biblioteca Nacional de España — 2011.
  2. ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  3. ↑ а б в г д https://www.icij.org/journalists/gustavo-gorriti/
  4. ↑ а б в г д Francesco Conte (26 травня 2011). Investigative journalism according to Gustavo Gorriti: 'Never allow fear to become an editor'. European Journalism Centre. Архів оригіналу за 3 серпня 2011. Процитовано 26 серпня 2012.
  5. ↑ а б в г д 1998 Press Freedom Awards-Gorriti. Committee to Protect Journalists. Архів оригіналу за 3 вересня 2012. Процитовано 26 серпня 2012.
  6. ↑ а б Nathaniel C. Nash (8 квітня 1992). Peru Chief Orders New Mass Arrests. The New York Times. Архів оригіналу за 28 August 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  7. ↑ Gustavo Gorriti gana el Premio Nuevo Periodismo CEMEX+FNPI en la modalidad Homenaje (ісп.). fnpi. 9 вересня 2010. Архів оригіналу за 19 листопада 2011. Процитовано 28 серпня 2012.
  8. ↑ а б в г Larry Rohter (4 вересня 1997). Panama's Move to Oust Editor Sets Off Storm. The New York Times. Архів оригіналу за 7 березня 2016. Процитовано 28 серпня 2012.
  9. ↑ а б в Rewarding Courage. NewsHour. PBS. 25 листопада 1998. Архів оригіналу за 31 серпня 2012. Процитовано 26 серпня 2012.
  10. ↑ Robert C. Harding (2006). The History of Panama. Greenwood. с. 127—28. ISBN 978-0313333224. Процитовано 29 серпня 2012.
  11. ↑ Police surround homes of three journalists charged with criminal defamation. International Freedom of Expression Exchange. 9 серпня 2000. Архів оригіналу за 15 жовтня 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  12. ↑ Judge overturns decision barring journalist from leaving country. The Committee to Protect Journalists. 29 жовтня 2003. Архів оригіналу за 3 вересня 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  13. ↑ Why Washington is worried about Peru. The Guardian. 2 червня 2011. Архів оригіналу за 30 вересня 2013. Процитовано 28 серпня 2012.
  14. ↑ Joshua Partlow and Lucien Chauvin (8 квітня 2009). Peru's Fujimori Gets 25 Years. The Washington Post. Архів оригіналу за 7 листопада 2012. Процитовано 28 серпня 2012.
  15. ↑ Lois Fiore (22 вересня 2003). Gustavo Gorriti.(1986). Nieman Reports. Архів оригіналу за 18 October 2017. Процитовано 29 серпня 2012. (необхідна підписка)
  16. ↑ Juanita Darling (13 вересня 1997). Visa Refusal Seen as Effort to 'Gag' Defiant Peruvian Editor. Los Angeles Times. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 28 серпня 2012.
  17. ↑ Columbia University to Honor 4 Journalists. The New York Times. 28 жовтня 1992. Архів оригіналу за 26 травня 2015. Процитовано 28 серпня 2012.
  18. ↑ The Maria Moors Cabot Prizes. Columbia University School of Journalism. Архів оригіналу за 28 серпня 2012. Процитовано 26 серпня 2012.

Посилання

[ред. | ред. код]
Це незавершена стаття про журналіста.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Прапор Перу Це незавершена стаття про Перу.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.