Лінсі Аддаріо

Лінсі Аддаріо
англ. Lynsey Addario
Аддаріо виступає з доповіддю у 2009 році
Народилася13 листопада 1973(1973-11-13) (51 рік)
Норволк Редагувати інформацію у Вікіданих
ГромадянствоСША США
Діяльністьжурналістка, фотографка, фотокореспондентка, військовий фотограф Редагувати інформацію у Вікіданих
Галузьфотожурналістика[1] і права людини[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materУніверситет Вісконсину в Медісоні і Staples High Schoold Редагувати інформацію у Вікіданих
Знання мованглійська[2][1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Роки активності1996[3] — 2003[3]
Нагороди
Сайтlynseyaddario.com Редагувати інформацію у Вікіданих

Лінсі Аддаріо (англ. Lynsey Addario; нар. 13 листопада 1973, м. Вестпорті, штат Коннектикут, США) — американська фотожурналістка. Її роботи часто зосереджені на конфліктах і питаннях прав людини, особливо на ролі жінок у традиційних суспільствах[4].

Одна з її фотографій була обрана журналом Time серед 100 найкращих фотографій 2022 року[5].

Життєпис

[ред. | ред. код]

Лінсі Аддаріо народилася і виросла у родині Камілли та Філіпа Аддаріо, італійсько-американських перукарів. Закінчила середню школу Стейплз у Вестпорті в 1991 році та Університет Вісконсину у Медісоні у 1995 році[6][4]. Вона також має два почесні докторські ступені, один з яких вона отримала в Університеті Вісконсину у Медісоні у галузі гуманітарних наук, а другий — у Бейтс коледжі в штаті Мен.

Аддаріо почала професійно фотографувати в аргентинській газеті Buenos Aires Herald[7] у 1996 році, не маючи, за її словами, «жодної попередньої фотографічної підготовки». Наприкінці 1990-х вона повернулася до Сполучених Штатів і стала позаштатним кореспондентом Associated Press у Нью-Йорку, але менш ніж за рік повернулася до Південної Америки. Зосередившись на Кубі та впливі комунізму на суспільство, Аддаріо зробила собі ім'я. Через кілька років вона переїхала до Індії, щоб фотографувати для Associated Press, покинувши США[8].

Проживаючи в Індії, Аддаріо подорожувала Непалом, Афганістаном і Пакистаном, зосереджуючись на гуманітарних і жіночих проблемах[9]. Після нападів на Всесвітній торговий центр у 2001 році Аддаріо вирішила фотографувати Афганістан і Пакистан під час правління талібів[8].

У 2003 і 2004 роках Аддаріо фотографувала війну в Іраку в Багдаді для The New York Times[10]. З того часу вона висвітлювала конфлікти в Афганістані, Іраку, Дарфурі, Республіці Конго, Гаїті та Україні[11][12]. Вона висвітлювала події на Близькому Сході та в Африці[13]. У серпні 2004 року вона звернула свою увагу на Африку, зосередившись на Чаді та Судані[14][15].

Фотографувала для The New York Times[16], The New York Times Magazine, Time, Newsweek та National Geographic[17].

У Пакистані 9 травня 2009 року Аддаріо потрапила в автомобільну аварію, повертаючись до Ісламабаду із завдання в таборі біженців. У неї була зламана ключиця, ще один журналіст був поранений, а водій загинув[18].

Аддаріо була серед чотирьох журналістів New York Times, які зникли безвісти в Лівії з 16 по 21 березня 2011 року. New York Times повідомила 18 березня 2011 року, що Лівія погодилася звільнити її та трьох її колег: Ентоні Шадіда, Стівена Фаррелла і Тайлера Гікса[19]. 21 березня 2011 року лівійський уряд звільнив чотирьох журналістів[20].

На великій виставці «В Афганістані»[21] в Нобелівському центрі миру в Осло, Норвегія, її фотографії афганських жінок сусідять зі світлинами Тіма Гетерінгтона, зробленими американськими солдатами в долині Корангал.

Серед крайніх робіт Аддаріо — річний документальний фільм «У пошуках дому» про три сім'ї сирійських біженців та їхніх новонароджених дітей без громадянства, які протягом року чекають на притулок у Європі, для журналу Time, «Зміна обличчя саудівських жінок» для National Geographic та «Переселенці» для The New York Times Magazine — репортаж, що документує життя трьох дітей, переміщених внаслідок війни в Сирії, Україні та Південному Судані. Останні чотири роки Аддаріо провела, документуючи тяжке становище сирійських біженців у Йорданії, Лівані, Туреччині та Іраку для The New York Times, а також висвітлювала громадянську війну в Південному Судані та материнську смертність в Ассамі, Індії та Сьєрра-Леоне для Time[22]. 2015 року Аддаріо опублікувала свої мемуари «Це те, що я роблю: Життя фотографа, сповнене любові та війни»[23], а компанія Warner Bros купила права на фільм, заснований на мемуарах, режисером якого буде Стівен Спілберг, а головну роль Аддаріо зіграє Дженніфер Лоуренс[24]. У жовтні 2018 року вона також випустила книгу фотографій під назвою «Про любов і війну».

У березні 2022 року Аддаріо висвітлювала війну в Україні від імені New York Times[25]. Під час репортажу з сусіднього з Києвом Ірпеня Аддаріо сфотографувала російський мінометний обстріл евакуйованих цивільних[26]. Інцидент також зняв Андрій Дубчак, який працював фрілансером для New York Times. Вони стали свідками того, як російські війська скоригували мінометний вогонь просто по цивільному населенню, а потім мінометна міна вибухнула приблизно за 20 метрів від журналістів. Одразу після цього Аддаріо сфотографувала групу з чотирьох жертв. Мати і двоє дітей були вбиті, а чоловік, який їх супроводжував, дістав важкі поранення і згодом помер. Вона сказала, що це фото історично важливе, «тому що це воєнний злочин. І це відбувається»[27]. Фотографія була опублікована на першій сторінці газети 7 березня[27][28]. Через кілька днів встановили особу загиблої жінки та її дітей — 18-річного сина та 9-річної доньки. Також загинула волонтерка релігійної організації, яка допомагала родині. Жінка була співробітницею SE Ranking, компанії з розробки програмного забезпечення з офісами в Лондоні та Каліфорнії[29].

Сім'я

[ред. | ред. код]

Аддаріо одружена з Полом де Бендерном, журналістом агентства Reuters. Вони одружилися в липні 2009 року[30][31], мають сина[32].

Доробок

[ред. | ред. код]

Книги:

Нагороди

[ред. | ред. код]
  • Премія Infinity Award від Міжнародного центру фотографії (2002)[33],
  • Грант Getty Images за редакційну фотографію за роботу в Дарфурі (2008)[34],
  • Стипендія Мак-Артура від Фонду Джона та Кетрін Макартурів (2009)[35],
  • Пулітцерівська премія за міжнародний репортаж, частина якої була присуджена за роботу у Вазиристані (2009)[36],
  • Журнал American Photo Magazine назвав Аддаріо однією з п'яти найвпливовіших фотографів за останні 25 років, написавши, що «Аддаріо змінила те, як ми бачимо світові конфлікти» (2015)[37],
  • Нагорода «Золота тарілка» від Американської академії досягнень (2017)[38],
  • Номінація на премію «Еммі» за фільм «У пошуках дому», з командою інших, для Time (2018)[39][40],
  • Почесний докторський ступінь Йоркського університету (2019)[41],
  • Вступ до Міжнародної зали слави та музею фотографії (2020)[42],
  • Нагорода «За мужність у журналістиці» від Міжнародного жіночого медійного фонду (IWMF) (2022)[43].

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в Чеська національна авторитетна база даних
  2. ↑ Identifiants et Référentiels — ABES, 2011.
  3. ↑ а б RKDartists
  4. ↑ Lynsey Addario - MacArthur Foundation. Macfound.org. 6 квітня 2011. Процитовано 4 червня 2011.
  5. ↑ TIME's Top 100 Photos of 2022 // Time.
  6. ↑ Lynsey Addario | 06880 (англ.). Процитовано 3 березня 2019.
  7. ↑ Photojournalist Lynsey Addario Wins $500,000 MacArthur Fellowship. National Press Photographers Association. 22 вересня 2018. Архів оригіналу за 27 вересня 2009. Addario, 35 [as of September 2009], based in Istanbul....
  8. ↑ а б Addario, Lynsey (8 листопада 2016). It's what i do : a photographer's life of love and war. ISBN 978-0143128410. OCLC 923548575.
  9. ↑ Gezari, Vanessa, M. (Winter 2015). The View from Here. Columbia Journalism Review. 53: 55—59 — через EBSCO HOST.
  10. ↑ Saffron, Jen (Winter 2014). Women of Vision: National Geographic Photographers on Assignment. Afterimage. 41 (4): 30—31. doi:10.1525/aft.2014.41.4.30 — через Ebsco Host.
  11. ↑ Lynsey Addario Speaks About Haiti. Prison Photography. 12 березня 2010. Процитовано 4 червня 2011.
  12. ↑ Thomas, Helene Maree (2016). Lessening the Construction of Otherness. Journalism Practice. 10 (4): 476—491. doi:10.1080/17512786.2015.1120164. S2CID 147112841 — через Taylor & Francis Online.
  13. ↑ Lynsey Addario. CongoWomen. 11 вересня 2001. Процитовано 4 червня 2011.
  14. ↑ Moving Walls 11 | Documentary Photography Project | Open Society Foundations. Soros.org. 9 березня 2005. Архів оригіналу за 11 червня 2011. Процитовано 4 червня 2011.
  15. ↑ Blog Archive » Lynsey Addario/Vii Network. Darfur/Darfur. Процитовано 4 червня 2011.
  16. ↑ Lynsey Addario. The New York Times.
  17. ↑ Tewfic El-Sawy (10 вересня 2007). Lynsey Addario: Darfur. The Travel Photographer. Процитовано 4 червня 2011.
  18. ↑ J.W. Atkins. Worth a look: Lynsey Addario "On Assignment: Taking Time Out to Heal". dvafoto. Архів оригіналу за 10 жовтня 2016. Процитовано 4 червня 2011.
  19. ↑ Kirkpatrick, David (18 березня 2011). Libya Says It Will Release Times Journalists. New York Times. Процитовано 18 березня 2011.
  20. ↑ Peters, Jeremy W. (21 березня 2011). Freed Times Journalists Give Account of Captivity. New York Times. Процитовано 3 квітня 2011.
  21. ↑ [1] [Архівовано 25 березня 2012 у Wayback Machine.]
  22. ↑ System, Neon Sky Creative Media. Bio. www.lynseyaddario.com (англ.). Архів оригіналу за 5 грудня 2019. Процитовано 5 грудня 2019.
  23. ↑ Addario, Lynsey (2015). It's What I Do: A Photographer's Life of Love and War. New York: Penguin Books. ISBN 978-0-14-312841-0. OCLC 923548575.
  24. ↑ Fleming, Mike Jr. (2 березня 2015). Jennifer Lawrence, Steven Spielberg & Warner Bros Land War Photog Memoir 'It's What I Do'. Deadline (англ.). Процитовано 30 січня 2020.
  25. ↑ Addario, Lynsey; Kramer, Andrew E. (6 березня 2022). Ukrainian Family's Dash for Safety Ends in Death. The New York Times. Процитовано 10 березня 2022.
  26. ↑ 'This is a war crime': Photographer defends taking image of dead Ukrainian family. The Independent. 16 березня 2022. Процитовано 16 березня 2022.
  27. ↑ а б Dwyer, Dialynn (8 березня 2022). NYT photojournalist Lynsey Addario on the moments before and after a mortar strike killed a mother and her two children in Ukraine: "I have to take a photo. This is a war crime." Boston.com. Процитовано 8 березня 2022.
  28. ↑ Politi, Daniel (6 березня 2022). Video Shows Moment Mortar Killed Four Civilians Trying to Flee Ukrainian City Near Kyiv. Slate. Процитовано 7 березня 2022.
  29. ↑ Kramer, Andrew E. (9 березня 2022). They Died by a Bridge in Ukraine. This Is Their Story. New York Times. Процитовано 9 березня 2022.
  30. ↑ Dunlap, David W. (21 вересня 2009). Behind the Scenes: A MacArthur for Addario. The New York Times.
  31. ↑ [2][недоступне посилання з 01.06.2011]
  32. ↑ Addario, Lynsey (28 січня 2015). What Can a Pregnant Photojournalist Cover? Everything. The New York Times.
  33. ↑ Lynsey Addario | Foundry Photojournalism Workshop. www.foundryphotoworkshop.org. Архів оригіналу за 31 січня 2010. Процитовано 17 січня 2022.
  34. ↑ Dallas Museum of Art. Lynsey Addario: Behind the Lens and Enemy Lines. https://dma.org (англ.). Процитовано 21 січня 2022. {{cite news}}: Зовнішнє посилання в |work= (довідка)
  35. ↑ Photojournalist Lynsey Addario Wins $500,000 MacArthur Fellowship. Nppa.org. 22 вересня 2009. Архів оригіналу за 27 вересня 2009. Процитовано 4 червня 2011.
  36. ↑ The Pulitzer Prizes | Right at the Edge. Pulitzer.org. 7 вересня 2008. Процитовано 4 червня 2011.
  37. ↑ International Center for Journalists. Lynsey Addario. https://www.icfj.org (англ.). Процитовано 21 січня 2022. {{cite news}}: Зовнішнє посилання в |work= (довідка)
  38. ↑ Lynsey Addario Biography and Interview. www.achievement.org. American Academy of Achievement.
  39. ↑ TIME Earns Two Emmy Award Nominations. Time. Процитовано 30 квітня 2022.
  40. ↑ 'Finding Home' Earns Emmy Award Nomination. Pulitzer Center. Процитовано 30 квітня 2022.
  41. ↑ Honorary graduates for 2019 announced. University of York (англ.). Процитовано 26 березня 2022.
  42. ↑ Lynsey Addario. International Photography Hall of Fame (амер.). Процитовано 28 липня 2022.
  43. ↑ The International Women's Media Foundation (27 червня 2022). IWMF Announces 2022 Courage in Journalism Award Winners. www.prnewswire.com (англ.). Процитовано 4 липня 2022.

Посилання

[ред. | ред. код]