Сухолиткий-Собчук Дмитро Михайлович | |
---|---|
![]() | |
Народився | 23 березня 1983 (41 рік) ![]() Умань, Черкаська область, Україна ![]() |
Країна | ![]() ![]() |
Діяльність | кінорежисер, сценарист ![]() |
Alma mater | ЧНУ імені Юрія Федьковича ![]() |
Членство | Українська кіноакадемія і Європейська кіноакадемія[1] ![]() |
IMDb | ID 3683052 ![]() |
|
Дмитро Михайлович Сухолиткий-Собчук (нар. 23 березня 1983, Умань, УРСР) — український автор, кінорежисер та сценарист.
Повнометражним режисерським дебютом стала стрічка «Памфір» (2022), світова прем'єра якого відбулася на Каннському кінофестивалі[2]. Роботу було номіновано на приз ФІПРЕССІ (EFA) за кращий повнометражний дебют[3] та нагороджено більш як 30 нагородами понад 70 фестивалей. Короткометражні фільми були відібрані до найпрестижніших фестивалей, серед яких «Sundance Film Festival», DOC NYC, IDFA, Toronto International Film Festival, Clermont-Ferrand International Short Film Festival, Palm Springs International Festival of Short Films та інші[⇨].
Є членом Української (з 2017) та Європейської (з 2018) кіноакадемій[4], засновником та організатором сценарної платформи «Terrarium»[5].
Народився 23 березня 1983 року в місті Умань. Родина з Івано-Франківської області. Батько – науковець, який проводив дослідження, через що багато їздив країною (сестра народилася в Києві). З трьох до шести років жив із батьками в селі Стецівка на Франківщині. Саме це село режисер увічнив у своїй короткометражці «Борода»)[6]. У «Бороді» відтворено максимальні спогади про хату дитинства, в якій проводив по три місяці літа та зимові канікули. Там само сталася зустріч із народною традицією водити Маланку, що так само знайшла відбиток у його творчості (короткометражна «Красна Маланка», повнометражний «Памфір»)[7].
Закінчив Чернівецький політехнічний технікум за фахом архітектура будівель і споруд. На філософсько-теологічному факультеті Чернівецького національного університету отримав ступінь бакалавра[6]. Вчився у Школі журналістики «Юнпрес». Працював оператором на телеканалі «ТВА», ведучим ранкового прямого етеру на радіо «Сіті FM», режисером монтажу на проектах телеканалів «СТБ», «Тоніс»[6][9][10].
Період з 2002 по 2004 працював художником-плакатистом у кінотеатрі «Чернівці». На цей період припадає широка надивленість кінематографом, зокрема й українським – директор Василь Кузьмін, будучи палким шанувальником українського кіна, запрошував авторів тих небагатьох фільмів, які виходили на екрани (Олесь Санін, Олесь Янчук інші)[8]. Десять років потому, коли Сухолиткий-Собчук, вже у якості режисера, у цьому самому кінотеатрі презентував власний фільм – дипломну роботу «Красна Маланка», – постер до нього намілював черговий художник-плакатист з міста Чернівці[11].
2013 року закінчив Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого, за спеціальністю режисура художнього фільму (майстерня Михайла Іллєнка). Студентські короткометражні фільми отримували нагороди міжнародних фестивалів. Став переможцем конкурсу «Коронація слова 2011» у номінації найкращий сценарій, будучи студентом IV курсу. Є учасником документального проекту «Вавилон'13» (кіно громадського протесту), стипендіатом програми республіки Польща «Gaude Polonia» (2015, 2017), учасником «Berlinale Talent Campus» (2013)[5][9]. З 2008 року виступав організатором Вечорів короткометражного кіно у Чернівцях[9].
За роки навчання створив сім ігрових фільмів. Вже на першому курсі заявив про себе як про здібного режисера фільмом «Отроцтво», який побачили та відмітили на багатьох фестивалях (2008, гран-прі КФ «Відкрита ніч», кращий к/м фільм КФ «Кінолев», премія Тарковських, нагорода «Кіно майбутнього» Брюссельського МКФ, 2009)[12].
Сценарій до роботи «Коріння. СНИ.» – єдиний з фільмографії Дмитра Сухолиткого-Собчука, який було створено за літературним твором – в основі оповідання «Дикий» Григора Тютюнника[9].
Короткометражний фільм «Борода» став дипломною роботою студента четвертого курсу Київського національного університета театру, кіно і телебачення ім. Івана Карпенка-Карого Дмитра Сухолиткого-Собчука[6]. Сценарій переміг у Всеукраїнському конкурсі «Коронація слова 2011» та сценарному конкурсі кінофестивалю «Відкрита ніч Дубль 15"»[13]. Зйомки відбувалися в селі Стецівка на Франківщині, де провів своє дитинство режисер[6]. Технічно під час зйомок допоміг телеканал ТРК «Чернівці», міський Палац дітей та юнацтва надали приміщення для репетицій й кастингу, монтаж та кольорокорекцію зробила компанія «Coffepost»[9]. В складі проекту «Україно, Goodbye!» стрічка отримала підтримку на державне фінансування. З числа 25 фільмів «Борода» увійшла до шести найкращих (поряд із «Ядерними відходами» Мирослава Слабошпицького, «Гамбурґом» Володимира Тихого та іншими), які вийшли широким прокатом на екрани України (компанія дистриб’ютор «Артхаус Трафік»), був включений до альманах «Українська нова хвиля», й також мав прокат містами України впродовж 2012-13 років (організаторами виступив Національний центр Олександра Довженка)[14].
Після серії ігрових фільмів, випробував сили на грандіозному за обсягом повнометражному документальому проекті «Красна Маланка» про село Красна, в якому мешкають етнічні румуни, й про дуже важливу для них подію – щорічне свято Маланка[12]. Вони готуються до свята, яке, за місцевою традицією, є знаковою подією для кожного краснянина. А для молодих краснянських хлопців — це взагалі своєрідний обряд ініціації у житті. Кожна з 5 новел фільму розкриває сутність одного з персонажів свята Маланки на тлі різних подій та життєвих колізій[15][16].
В роботі над сценарієм автор дослідив джерела про карнавальні культури та українські традиції Маланки. Основна увага приділялася постаті тотемної тварини й сам процес утворення свята – поява та ролі різних персонажів, значення кольорів, вплив військової тематики на костюми та маски[6][17].
Із проектом «Красної Маланки» 2010 року Дмитро Сухолиткий-Собчук став учасником Міжнародного воркшопу документальних фільмів «Dragon Forum», який проходив у Києві. Фінансування отримав від Державного агентства України з питань кіно. Презентація фільму відбулася 29 листопада 2013 року в кінотеатрі «Чернівці»[11]. Фільм показали на фестивалі «ГогольFest» у супроводі музично-театрального перформансу[18]. На початку грудня прем'єра пройшла в київському Будинку кіна, одразу по презентації команда проєкту пішла на Майдан Незалежності, де режисер опинився в епіцентрі Революції гідності (почалася співпраця із «Вавилоном'13», який працював у Будинку кіна, знімав штурм «Беркута», нічні блокпости тощо)[6].
Після «Красної Маланки» про Дмитра Сухолиткого-Собчука почали говорити як про перспективного режисера. Зокрема кінокритик Ігор Грабович серед причин називає «його вміння побачити в локальних історіях певних універсальний та водночас актуальний сенс»[18].
За ініціативи Дмитра Сухолиткого-Собчука, відбувся проєкт «Кіно на периферію», в рамках якого показали фільми молодих українських режисерів у найвіддаленіших куточках країни. Покази відбувалися навіть в місцях без кінотеатрів – використовували проектор. Таким чином глядач побачив фільм «Красна Маланка», фільми Тараса Ткаченка, Валентина Васяновича[19].
Стрічка отримала Гран-прі Варшавського міжнародного фестивалю та кваліфікацію на Оскар 2020 року. Фестиваль Короткометражного кіна (грец. Φεστιβάλ Ελληνικών Ταινιών Μικρού Μήκους Δράμας) в Драмі (Греція) обрав фільм «Штангіст» кандидатом на здобуття Європейської Кінонагороди (EFA) у номінації «Кращий короткометражний фільм»[5].
З 2018 року Дмитро Сухолиткий-Собчук – академік Європейської кіноакадемії (на момент оголошення – 35-й у списку тих, хто представляють Україну у Європейській кіноспільноті)[20].
Фільм «Памфір» став повнометражним дебютом Дмитра Сухолиткого-Собчука.
Робота над сценарієм тривала кілька років, у тому числі й під час участі у міжнародних сценарних майстернях «TorinoFilmLab (Script&Pitch)» (2016), «MIDPOINT Intensive» (2017)[5]. 2019 року «Памфір» став одним із переможців 11-го конкурсного відбору Держкіно та отримав державну фінансову підтримку. Стрічка також отримала підтримку Польського інституту кіномистецтва (PISF), швейцарського фонду Visions Sud Est, одного із найвідоміших європейських фондів, які фінансують експериментальне кіно — Hubert Bals Fund, французького національного центру кіно — CNC Aide aux cínemas du monde, міжнародного фонду Goteborg Film Fund та Чернівецької обласної державної адміністрації[21].
Сценарій було відібрано до резиденції Канського фестивалю «Cinéfondation – The Résidence» (2019)[5]. Це дало змогу попрацювати чотири з половиною місяці в Парижі над проєктом, отримати консультації. Саме в Каннах було підписано угоду з польською компанією «Madants» (продюсерка — Клаудія Смея). Підписантом з української сторони виступила продюсерка картини Олександра Костіна (компанія «Bosonfilm»). Завдяки «Cinéfondation Residence» вдалося привернути увагу топових міжнародних сейлз-агентів до проєкту «Памфір» та провести перемовини щодо його міжнародної дистрибуції[22][23].
З цього фільму сформувалася «кольорова мова» режисера. «Я вибрав шлях бути перфекційним у питанні кольору. Ця кольорова впорядкованість і непохитність, можу сказати точно, тепер зі мною» – говорить про себе режисер. Продумані кольори відповідають окремому персонажу, або групі персонажів, що формує спільну картину спільноти. Якщо ще у фільмі «Борода» колір деяких речей режисером приймався як даність (напр. як пофарбована хата), то у «Памфірі» такого вже не було – будинок молитви перефарбовували до потрібного кольору п'ять разів. В обох фільмах колористом є одна й та сама людина – Анна Суйка[7].
Знімальний період, без урахування вихідних та репетицій, тривав 35 днів[7].
Фільм мав брати участь у зимовому кіноринку Одеського міжнародного кінофестивалю 2022-го року, на який Дмитро мав квиток, але поїздці завадило російське вторгнення в Україну, й стрічка відійшла на задній план. Перші дні вторгнення Дмитро провів у Києві, далі займався волонтерською роботою у Львові. Й так тривало впритул до повідомлення з Франції, в якому йшлося, що стрічка відібрана до участі у програмі 54-го «Двотижневика режисерів» 75-го Каннського кінофестиваля. Робочі матеріали вивозили з Києва, який на той момент був у стані комендантського положення. Фінальне зведення робили у Польщі[11].
У наслідок прокату фільму, у суспільстві спричинилася мережа найрізноманітніших обговорень: заробітчанство, контрабанда, Маланка, питання сумління, бога, релігії, виховання, спадковості тощо[11].
Фільм отримав й позаекренний супровід. Так, в Українському домі у Києві пройшла виставка «Памфірова Маланка», на якій була представлена колекція обрядових масок[6]. На локації «Карпати» Національного музею народної архітектури та побуту працювала експозиція до фільму під назвою «Додому до Памфіра», до якої увійшли зібрані костюми, реквізит, обрядові маски, ескізи та розкадровки сцен фільму[24].
Наступною після повнометражного ігрового дебюту «Памфір», режисер зняв короткометражну документальну стрічку про українців, які тимчасово змінили професію та хочуть бути корисними Україні під час війни з росією. Робота профінансувана одним з найпопулярніших світових видань «New Yorker»[25][26]. Документальне кіно режисер розглядає як «той наратив, який ми формуємо як фіксацію злочинів, тієї шкоди, яку нам завдає агресор»[7][27].
Для «Літургії протитанкових перешкод», розповіді про війну яка триває по всіх континентах та різних країнах, режисер обирає образ Теракотової армій, через який розкриває масштабність загальнонаціонального спротиву громадян України, кожен з яких намагається бути корисним під час війни. Фокус фільму зокрема на художніх майстернях, в яких скульптори виготовляють протитанкові перешкоди. Фільм починається словами неопублікованої книжки Олександра Михеда.
Світова прем’єра стрічки відбулася 13 серпня 2022 року на «Sarajevo Film Festival» – фільм відкривав документальну програму фестивалю[25][26]. Подальша фестивальна доля фільму складалася з участі у понад 70 міжнародних фестивалях, серед яких IDFA, Toronto International Film Festival, американський кінофестиваль незалежного кіна «Sundance Film Festival», DOC NYC, New York’s documentary festival, Clermont-Ferrand ISFF[28].
2018 року підтримав звернення Європейської кіноакадемії на захист ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова[29].
Виступав із низкою заяв, для привернення уваги до долі активіста, солдата, а зрештою в'язня у так званій ЛНР Максима Буткевича. Зокрема прапор, на якому намалював його портрет, супроводжував режисера протягом церемонії нагородження European Film Awards[30][31].
Є засновником та організатором сценарної платформи «Terrarium»[5]. Проєкт представляє собою платформу для прокачки кінопроєкту. Учасники приходять зі своїм сценарним проєктом, беруть участь у воркшопах, де дізнаються практичну інформацію з різних аспектів кіновиробництва[32].
Рік | Країна | Назва | Тип | Хронометраж, хв. |
Виступає як | Примітки | ||
---|---|---|---|---|---|---|---|---|
Режисер | Сценарист | Продюсер | ||||||
2008 | ![]() |
«Отроцтво» «Adolescence» |
Ігровий | 10 | Так | Так | Так | |
2009 | «Коріння. СНИ.» | Ігровий | 15 | Так | Так | Так | ||
2011 | «Нитка» | Ігровий | 10 | Так | Так | Ні | ||
2012 | «Борода» «The Beard» у проєкті «Україно, Goodbye!» |
Ігровий | 25 | Так | Так | Так | ||
2013 | «Красна Маланка» «Krasna Malanka» |
Документальний | 53 | Так | Так | Так | ||
2015 | ![]() ![]() |
«Intersection» «Інтерсекція» |
Документальний | 20 | Так | Так | Ні | |
2018 | ![]() |
«Штангіст» «Weightlifter» |
Ігровий короткометражний |
30 | Так | Так | Ні | |
2022 | ![]() ![]() ![]() ![]() |
«Памфір» «Pamfir» |
Ігровий повнометражний |
102 | Так | Так | Ні | |
2022 | ![]() ![]() |
«Літургія протитанкових перешкод» | Документальний експериментальний |
12 | Так | Так | Так |
Наведено за порталом «Terrarium»[5]