Тебальдіні Джованні | |
---|---|
італ. Giovanni Tebaldini ![]() | |
![]() | |
Основна інформація | |
Дата народження | 7 вересня 1864[1][2][…] або 7 липня 1864[4] ![]() |
Місце народження | Брешія, Ломбардія, Королівство Італія[1][4] ![]() |
Дата смерті | 11 травня 1952[1][2][…] (87 років) ![]() |
Місце смерті | Сан-Бенедетто-дель-Тронто, Провінція Асколі-Пічено, Марке, Італія[4] ![]() |
Громадянство | ![]() ![]() ![]() |
Професії | композитор, музикознавець, органіст, диригент ![]() |
Освіта | Міланська консерваторія ![]() |
Вчителі | Амількаре Понк'єллі і Franz Xaver Haberld ![]() |
Інструменти | орган і орган[d] ![]() |
Нагороди | |
![]() ![]() |
Джованні Тебальдіні (італ. Giovanni Tebaldini; 7 вересня 1864, Брешія — 11 травня 1952, Сан-Бенедетто-дель-Тронто) — італійський композитор та музикознавець.
Навчався в Міланській консерваторії у Полібіо Фумагаллі, в 1886 був виключений за публікацію в газеті негативного відгуку на месу, написану своїм учителем.
В 1889 навчався в Школі церковної музики в Регенсбурзі у Франца Ксав'єра Хаберля.
Очолював співочі школи в венеціанському Соборі Святого Марка (1889–1894) та в Падуанському Соборі Святого Антонія (1894–1897).
В 1897–1902 директор Пармської консерваторії. Надалі викладав у Неаполітанської консерваторії, в 1930–1932 керував музичним ліцеєм імені Монтеверді в Генуї.
Тебальдіні відомий, головним чином, як фахівець з церковної музиці, йому належить близько півтора сотень власних церковних творів. Під редакцією Тебальдіні вийшли нові видання «Вистави про душу і тіло» Еміліо де Кавальєрі, «Еврідіки» Джуліо Каччіні та Якопо Пері, «Іевфая» Джакомо Каріссімі, «Коронації Поппеї» Клаудіо Монтеверді та ін. Музикознава спадщина Тебальдіні включає написаний спільно з Марко Енріко Боссі «Метод вивчення сучасного органу» (італ. Metodo di studio per l'Organo moderno; 1893), опису музичних архівів Падуї та Лорето, книги «Гуно як автор духовної музики» (італ. Gounod authore di musica sacra; 1894), «Феліпе Педрель та іспанська лірична драма» (італ. Felipe Pedrell e il Dramma Lirico spagnuolo; 1897), «Від Россіні до Верді» (італ. Da Rossini a Verdi; 1901), «Музика та образотворче мистецтво» (італ. La musica e le arti figurative; 1913), книги про Палестріну (1894); Тартіні (1897), Паера (1939), спогади про Ільдебрандо Піцетті (1931) та багато іншого.