Отто Бегаґель

Отто Бегаґель
нім. Otto Behaghel
Народився3 травня 1854(1854-05-03)[1][2][…]
Карлсруе, Німецький союз[4][5]
Помер9 жовтня 1936(1936-10-09)[1][2][…] (82 роки)
Мюнхен, Німецький Райх[4][5]
Країна Німеччина[5]
 Швейцарія[5]
Діяльністьмовознавець, викладач університету, германіст, філолог
Alma materГайдельберзький університет Рупрехта-Карла
ЗакладГайдельберзький університет Рупрехта-Карла
Базельський університет
Гіссенський університет
Посадатаємний радник
ЧленствоБаварська академія наук
БатькоFelix Behagheld[5]

Вільґельм Максиміліан Отто Бегаґель (нім. Wilhelm Maximilian Otto Behaghel 3 травня 1854, Карлсруе — 9 жовтня 1936, Мюнхен) — німецький медієвіст-германіст, професор Гейдельберзького, Базельського і Гіссенського університетів[6]. Зробив істотний внесок у дослідження німецького синтаксису.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Отто Бегаґель народився в 1854 у родині керівника Земельної церкви Фелікса Бегаґеля (1822 — 1888), мати — Пауліна Бегаґель, уроджена Віланд (1827 — 1901).

Отто відвідував гімназію в Карлсруе, у 1872 — 1873 пройшов військову службу в баденському полку, звідки був звільнений в запас в чині лейтенанта.

З 1873 lo 1876 Бегаґель навчався в університетах Гайдельберга, Геттінгена і Парижа. Великий вплив справив на нього в цей час Карл Барч. 22 квітня 1876 Отто Бегаґель отримав ступінь кандидата наук, рік потому склав державний іспит з філософії.

1878 року захистив докторську дисертацію, отримавши звання приват-доцента германської та романської філології, а за два роки, спільно з Фріцем Нойманом, заснував журнал про германську та романську філологію. 1882 року Бегаґель був ушановий званням професора в Гейдельберзі.

9 червня 1883 став професором німецької філології в Базельському університеті, 30 червня 1888 — професором германістики в університеті Гіссена[7].

Протягом довгих років наполегливої праці Отто Бегаґель не раз отримував нагороди і чини, які, як вважав багато хто з його оточення, він отримував заслужено. Його здібності і знання цінували, тому колеги завжди відгукувалися про Отто як про людину високої моралі, широкого розуму і твердої честі. Бегаґель ставав ректором Гіссенського університету в 1895, 1905 і 1907.

1896 року Отто Бегаґель був членом Першої палати земських представництв Великого герцогства Гессен[8]. 1897 став таємним радником, 1918 — дійсним членом Таємної ради і почесним доктором юридичного факультету Гіссенського університету.

Крім іншого, Бегаґель був нагороджений Хрестом командира другого ступеня і Орденом Лева Церінґенів (1907), почесною медаллю Гіссена (1932), Медаллю Ґете за внесок в науку і мистецтво і Золотим кільцем німецького мовного союзу (1934)[9].

Внесок у німецьке мовознавство

[ред. | ред. код]

Великий теоретичний внесок Бегаґель зробив у розвиток уявлень про німецький синтаксис та середньоверхньонімецьку мову.

Йому належить також формулювання принципів синтаксису про розташування слів і різних частин мови відносно один одного в німецькому реченні. Ці принципи об'єднують поняттям «Закон Бегаґеля»[10][11].

Закон зростальних членів речення (четвертий принцип Бегаґеля), згідно з яким, з двох членів речення найменший передує найбільшому, сьогодні є важливою складовою досліджень про актуальне членування речення і знаходить відображення у квантитативній лінгвістиці.

Серед наукових праць Бегаґеля найбільш відомі саме праці з історії німецької мови (наприклад, Geschichte der deutschen Sprache, 1891; Der Heliand und die angelsächsische Genisis, 1902, 1908), синтаксису (Syntax d. Heliand, 1897; Deutsche Syntax, I-IV, 1923-1928; Gebrauch der Zeitform im konjunktiven Nebensatz der Deutschen, 1898) лексиці і варіантів (Schriftspr. Und Mundart, 1896)[12][13].

Родина

[ред. | ред. код]

2 серпня 1887 Отто Бегаґель одружився з Кларою Єлизаветою Марією Доротеєю (нім. Klara Elisabeth Maria Dorothea 1866 — 1924), донько. професора Віденського інституту обробки ґрунтів Філіпа Целлера (нім. Philipp Zöller 1831 — 1885) і Єлизавети Анни Маґдалени Діль (нім. Elisabeth Anna Magdalene Diehl 1845 — 1928). Від цього шлюбу Отто мав доньку Павліну Єлизавету Софію Бегаґель (нім. Pauline Elisabeth Sophie Behaghel 1890 — 1967) і сина Едуарда Фелікса Філіппа Отто Бегаґеля (нім. Eduard Felix Philipp Otto Behaghel 1895 — 1961). Син Едуард згодом став професором хімії в університеті Гіссена, де працював Отто Бегаґель.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. ↑ а б Encyclopædia Britannica
  3. ↑ а б SNAC — 2010.
  4. ↑ а б Deutsche Nationalbibliothek Record #118657917 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  5. ↑ а б в г д Catalog of the German National Library
  6. ↑ PND: 118657917 (нім.). Katalog der Deutschen Nationalbibliothek. Архів оригіналу за 12 вересня 2012. Процитовано 12 лютого 2012.
  7. ↑ Allgemeine deutsche Biographie & Neue deutsche Biographie (Digitale Register). Aachen - Behaim, Bd.: 1, Berlin, 1953. 747 - Behaghel, Otto (нім.). Архів оригіналу за 12 вересня 2012. Процитовано 12 лютого 2012.
  8. ↑ Hannelore Götz, Klaus-Dieter Rack. Hessische Abgeordnete 1820−1933, Ergänzungsband: Biographische Nachweise für die Erste Kammer der Landstände des Großherzogtums Hessen. — Darmstadt, 1995. — С. 39.
  9. ↑ Otto Behaghel: Ehrungen (нім.). Justus-Liebig-Universität Gießen. Архів оригіналу за 18 травня 2012. Процитовано 12 лютого 2012.
  10. ↑ Karl-Heinz Best. Otto Behaghel (1854-1936). In: Glottometrics 14. — 2007. — С. 80-86. (PDF ram-verlag.eu)
  11. ↑ Otto Behaghel. Beziehungen zwischen Umfang und Reihenfolge von Satzgliedern. In: Indogermanische Forschungen 25. — 1909. — С. 110-142.
  12. ↑ Behaghel, Otto. LCCN: nr 98013380 (англ.). The Library of Congress. Архів оригіналу за 12 вересня 2012. Процитовано 12 лютого 2012.
  13. ↑ Behaghel, Otto (англ.). Virtual International Authority File. Архів оригіналу за 12 вересня 2012. Процитовано 12 лютого 2012.

Література

[ред. | ред. код]
  • Friedrich Maurer. Behaghel, Otto. Neue Deutsche Biographie. — Berlin : Duncker & Humblot, 1953. — Т. 1. — С. 747.
  • Hans Ramge. Otto Behaghel und das Deutsche Seminar. In: Panorama 400 Jahre Universität Giessen: Akteure, Schauplätze, Erinnerungskultur. — Frankfurt : Societäts-Verl, 2007.
  • Hermann Haupt, Georg Lehnert. Chronik der Universität Gießen, 1607-1907. — Gießen : Verlag Alfred Tölpelmann, 1907. — С. 53.

Посилання

[ред. | ред. код]